Глава 39

Вранці прибіг захеканий Дерек. Він витяг зі свого портативного кишенькового простору всі казанки, інгредієнти, записні книжки, готові зілля, записку від Еліаса для Ліари й величезну плоску коробку, перев'язану золотою стрічкою.

— Що це? — Із цікавістю потягнулася подивитися Мейсі, поки Ліара перечитувала інструкцію з приготування зілля першого рівня. Їй потрібно було запам'ятати це до уроків із професором.

— Це Ліарі. — Буркнув Дерек. — Ні мені, ні тобі таких подарунків не дарують. — Він на мить висунув язика й скривився.

— Щось від брата? — Зі здивуванням запитала Мейсі, розглядаючи коробку, яку Дерек поклав на ліжко Ліари.

— Так. Щось від твого брата. Він намагається задобрити свою партнерку по танцях на балу. — Дерек безсило впав на ліжко. Весь минулий вечір вони люто відбивалися від дівчат, що бажали уваги хлопців. Одного особливого хлопця — принца Еліаса. І тепер Дерек був виснажений. Робота особистим охоронцем не така вже й легка. До того ж йому за це не платили.

Ліара кинула записку й із цікавістю потягнулася до коробки. Розв'язала бант і зняла кришку. Всередині виявилася прекрасна смарагдова сукня з шовку, що мала сісти ідеально по фігурі. Внизу була спідниця, що розширювалася, наче бутон квітки — для зручності кроків під час танців. По плечах і грудях розкинувся розсип справжніх дорогоцінних каменів, які перепліталися з тонкою штучною ліаною, що спускалася вниз до стегон і текла, наче вода, до великого розрізу спідниці на нозі.

— Краще б він дав мені тисячу золотих... — Вона відкинула сукню назад у коробку. — Мені нічим оплатити цей наряд.

— Це подарунок. — Пояснив Дерек. — Це сукня з колекції теперішньої королеви ельфів, буде великуватою. Але ти її зменши магією відповідності, коли одягнеш.

Мейсі закотила очі:

— Тітка вважається іконою стилю, тож не відмовляйся. — Хоч і з невдоволенням, але визнала Мейсі.

Ліара знову поглянула на наряд — він їй подобався.

— Еліас зберігає речі матері просто у своїй шафі?

— Ні! — Одразу різко відповів Дерек. — Це магія трансміграції. Він подзвонив, і йому одразу надіслали. Це благородна справа — запропонувати партнерці по танцях якийсь подарунок. У найближчому селі мало красивих нарядів, тому він вирішив, що такий жест буде гідно оцінений.

— Подарунки дарувалися кожній партнерці по танцях? — Криво посміхаючись, запитала Ліара.

Мейсі перевела погляд на Дерека у якому читалось невисловлене питання. Він теж не розумів, до чого вона вела:

— Т-так... Така етика ельфів.

— О. — Простягнула вона у відповідь. — Тоді зрозуміло, чому він не може відбитися від прихильниць. — Ліара голосно розсміялася.

Сьогодні був ще один вихідний день. Студенти не поспішали на сніданок. Багато хто взагалі ледь тягнули власні тіла коридорами гуртожитку, маючи намір потрапити до банної кімнати.

Лише деякі, як Ліара, вже бігли кудись за межі академії.

Спочатку вона збиралася йти до села й нікуди не звертати, але потім якийсь внутрішній імпульс штовхнув її заглянути до теплиць.

Вона забула запитати в друзів...

Ліара все ж таки зрозуміла, що ці ельфи й людина, які зібралися навколо неї, вже прокралися під шкіру зі своєю любов'ю й ніжним ставленням. Тому в голові вона дозволила собі називати їх друзями.

Але все ж таки, думаючи про це, вона забула запитати — якщо під впливом генетичного зілля вона бачила дерево, то це обов'язково мало означати, що в неї є родові коріння з рослинами? Чи це просто виявилося впливом пустунчика лусоїда злагосливого...

Ліара зайшла до найбільшої теплиці оранжереї. Нагорі, як і раніше, була статуя ельфа з білого каменю. А всередині всі ті самі рослини. Вона знайшла шлях до дерева лусоїда дуже швидко, наче ходила цією стежкою віками.

Золотий крихкий стовбур стояв рівно й не гойдався. З розмірами теж нічого не змінилося. Усе було як і раніше. Але в неї раптом виникло відчуття, що дерево спостерігало у відповідь. Навіть зігнуло кілька тонких гілок убік, як людина, коли нахиляє голову.

Ліара сіла на вимощену каменями стежку й підперла щоки руками.

Чомусь у присутності цієї рослини їй було легко. Усі тривоги йшли. Внутрішня напружена струна розслаблялася, і Ліара навіть втратила рахунок часу, коли дістала з портативного кишенькового простору блокнот із запискою Еліаса: взяла на всяк випадок, раптом зможе викроїти хвилинку й повчити. Але замість цього знайшла олівець і почала малювати на порожній сторінці. Лінія за лінією, поки в її блокноті не з'явилася точна копія маленького дерева.

— Чому ж ти мене так вабиш?.. — Розглядаючи малюнок, пробурмотіла Ліара.