Глава 38

Їхню напружену атмосферу перервав тихий оксамитовий сміх Дерека.

Але не встиг він нічого пояснити, як двері на кухню відчинилися й увійшла ще одна група студентів. Двоє незнайомих Ліарі хлопців і семеро русалок-сирен — вона навіть не встигла розбиратися, хто з них хто?

— Принц Еліас! — Вони, наче райські пташки, злетіли на дерево з медовими плодами й обступили принца. Щось щебетали, окутуючи його сумішшю своїх убивчих парфумів. І все норовили доторкнутися, то за руку, то за обличчя.

Мейсі знову схопила Ліару за руку й, під шумок, непомітно вивела з кухні.

— А твоє зілля? І казанки? — Коли вони вислизнули в коридор, занепокоєно запитала Ліара.

— Завтра. Завтра Дерек принесе. — М'яко усміхнулася Мейсі. — Там зараз не пробитися до плити. — Вона жартівливо зморщила ніс і посміхнулася.

Дивлячись на її миле й кокетливе вираження обличчя, Ліара теж почала усміхатися.

— Тоді втечемо від них? — Прикушуючи губу, запитала вона, поправляючи біле пасмо волосся, що вибилося з-за вуха Мейсі.

— Втечемо. — Прошепотіла вона. — Я покажу тобі своє улюблене місце в академії.

— Давай! — Очі Ліари блиснули.

Схопившись за руки, вони помчали коридорами, петляючи й виляючи, поки не дісталися сходів, що вели на другий поверх — до кабінетів для занять студентів. А потім піднялися на третій... п'ятий і так, поки не дійшли до сьомого поверху. На ньому не було звичайних парадних сходів — замість них були чавунні та гвинтові.

— Залазь слідом. — Мейсі схопилася за поруччя й майже безшумно почала підійматися нагору.

— А нам можна? — Обережно запитала Ліара. Зазвичай вона не соромилася. Але це була академія Арквелл, і тут навіть рослини краще було не чіпати. Цей урок був вивчений напам'ять, тому Ліара вагалася.

— Звичайно, не можна, — пирхнула Мейсі й спустилася на пару сходинок униз, щоб присісти, поправляючи свою спідницю. — Але ми ж не збираємося нічого ламати. — Вона підморгнула й простягнула руку. — Ходімо.

Вони побігли сходами, як дві пташки з розправленими крилами, і саме повітря їм допомагало. Якась невідома енергія накопичувалася між їхніми стиснутими руками. І нарешті, їхні ноги перестали торкатися землі.

— Ми летимо... — Флегматично зауважила Ліара, яка перестала робити спроби йти.

— Ми летимо! — Захоплено повторила Мейсі, яка все ще продовжувала бігти. — Ми летимо! — Вона подивилася вниз, і її очі знову стали величезними. — Ми летимо? — Тепер із подивом запитала.

— Хіба це не нормальний прояв магії? — Тепер почала дивуватися Ліара, високо здіймаючи брови.

— Ні... — Вона посміхнулася й похитала головою. — Я про таке ніколи не чула. — Напевно, таке відбувається, коли однакові стихії переплітаються... Адже ми обидві — повітря.

Ліара посміхнулася й ще трохи міцніше стиснула пальці Мейсі:

— Повітря, — з ніжною посмішкою підтвердила вона.

Вони піднялися на самий верх — на найвищу башту з гострим чорним шпилем і конічним дахом, яка, наче стріла, прагнула пронизати нічне небо, всипане мільйонами дрібних блискучих зірок.

— Восени небо так не блищить. — Сказала Мейсі, — у місті взагалі такого ніколи не побачиш. Але тут, природа й відкритий простір... Це астрономічна башта, іноді у нас тут проходять уроки з викладачем астрономії чи святим Ліамом. Предмет не надто важливий, але красивий, дивись. — Вона зайшла за викладацьку трибуну й викотила звідти якийсь довгий і високий тонкий прилад, накритий білою мереживною тканиною.

Легким рухом Мейсі стягнула тканину.

— Дивись, — прикусивши губу, знову прошепотіла вона. — Ти тільки поглянь.

Ліара наблизилася до тонкого склепіння, яке було акуратно вставлено в отвір металевого приладу, й притулилася обличчям. Тепер її очі бачили набагато краще.

— Неймовірно!.. — Вигукнула вона.

Здалеку небо здавалося чорним, але, розглядаючи так близько, воно виявилося похмуро-синім, затягнутим тонким шаром сріблястих і невагомих хмар, серед яких виглядали грайливі зірочки, що так і норовили підморгнути глядачеві.

— Мейсі! Це так красиво! — Ліара відсторонилася від інструменту й обернулася до сусідки.

Та закусила губу й дивилася з тією самою захопленою й ніжною любов'ю, на яку здатна лише рідна людина.

— Будемо подругами? — Тихо запитала вона.

Ліара хотіла одразу сказати «так!», але раптом зупинилася й підняла вказівний палець догори, перериваючи їхню розмову:

— Почекай.

Мама Томаса поклала в її казанок два карамелізовані яблука й пообіцяла, що зачарувала їх магією відповідності. Це значило, що їхній термін придатності не мине — буде відповідним, поки Ліара не з'їсть частування.

Вона на секунду опинилася в білому храмі й, схопивши два яблука в карамелі, тут же повернулася. Найбільше червоне й солодке вона простягнула Мейсі.

— Будемо подругами?

Мейсі схопила яблуко, вільну руку притиснула до власного рота й здавлено схлипнула:

— Так.

Схрестивши ноги, два силуети молодих дівчат сиділи один навпроти одного в повній темряві. Лише світло крихітних зірок, що ледь проникав у велику кімнату через величезне вікно, освітлював їх.

Вони їли яблука в карамелі.