Глава 36

Ліара дуже, дуже погано ставилася до підозрілої їжі й напоїв. Коли вона жила бродяжницьким життя, то воліла залишатися голодною, аж ніж хапати запліснявілий шматок сиру. Тому найчастіше полювала саме за грошима, а не продуктами. Хто знає, якої свіжості воно могло бути?

Тому в домі Томаса вона відмовилася від яблука в карамелі й з великою обережністю їла курку, лише після того, як кожен за столом став її уплітати.

— Наскільки це погано на смак? — Ковтнувши, тихо запитала вона.

— Не знаю. — Еліас нервово смикнув плечима. — Я не пробував. Аромату ніякого. Може, як трохи зіпсована вода?

Мейсі стиснула руку Ліари й повернула голову, щоб подивитися їй у вічі:

— Тобі не обов'язково це робити.

— Але тоді я ніколи не дізнаюся, хто я й звідки. — Стривожено відповіла Ліара. — Я не надто сильно сподіваюся побачити, що вони були хорошими людьми... Але знаєте, коли я дивлюся на родини, мені хочеться знати, що я нічого не втратила, залишаючись самою з самого народження.

Дерек кивнув:

— Зроби це. Але якщо боїшся, давай я вип'ю першим і перевіримо, наскільки це безпечно...

— Ні! — Гримнув Еліас, знову хапаючись за пляшечку, не дозволяючи Дереку навіть доторкнутися до пляшечки із зіллям.

— Зілля п'є той, кому воно призначене. — Підтримав Георгин.

Мейсі цмокнула язиком і закотила очі. Ліара насупилася й простягнула розкриту руку:

— Давай сюди.

Еліас нерішуче вручив пляшечку Ліарі:

— Просто подумай про того, кого б хотіла побачити...

— Маму. — Миттєво відповіла вона. Вже довгий час Ліара розмірковувала, що її серце нудилось по материнській любові й турботі. Коли вона побачила маму Томаса, то спочатку злякалася, а потім ледь не пустила сопливий міхур із носа. Усе ж таки, кожному потрібна мама.

Вона відкрила пляшечку й, притулившись губами, випила одним ковтком. Перед її внутрішнім поглядом Ліара бачила лише чорноту, на якій білими літерами сіяло таке просте слово: «Мама».

— Ну що? Що-небудь бачиш? Якийсь ефект є? — Мейсі стискала її руку й питала з хвилюванням, яке чулося в її тремтячому голосі.

— Ні. — Вона похитала головою. — Нічого.

— Може, зілля зварено неправильно? Чи втратило свої властивості? — Припустив Георгин, обережно поглядаючи на Еліаса.

— Не може бути. — Обурено фиркнув він. — Там усе ідеально. Можливо, ефект настане через деякий час. Не сьогодні... чи не завтра...

Ліара цмокнула язиком і розплющила очі. Але замість кухні — перед нею був осінній сад, у центрі якого височіло величезне вузлувате дерево із золотавою потрісканою корою. Листя на гілках було мало, і вони повільно опадали на землю. Раптом на стовбурі стали виступати якісь фігури, наче живі, рухомі вени. Вони повільно склалися в невиразний портрет.

— Ліаро! — Гукнув Дерек.

Але всі звуки ззовні стали приглушеними.

Наче зачарована, вона намагалася розібратися, що за обличчя на портреті. Але не могла. Щулилась й нічого не розуміла. Тоді Ліара зробила крок уперед і... відкрила очі на кухні академії Арквелл.

Чотири пари наляканих очей уважно дивилися на неї: Мейсі, Еліас, Дерек, Георгин. Усі вони обступили Ліару й вдивлялися в її обличчя.

— Що ти бачила?! — Першим не витримав Георгин.

— Дерево. — Хрипким голосом буркнула Ліара. — Напевно, я культивована рослина.

Вона була відверто засмучена й розчарована, і не хотіла зараз пильної уваги, але ніхто не збирався зупиняти Георгіна з розпитуваннями:

— Якісь помітні риси були в дерева?

— Воно було майже лисе. Якийсь осінній сезон, листя обпало.

— Це був ліс?

— Швидше сад, — замислено відповіла вона. — Або поле. Бо там було лише це дерево.

— І все? Поле, дерево, осінь?

Ліара закотила очі, згадуючи, що ще бачила:

— Стовбур був... золотавий. Тільки наче з потрісканою фарбою.

— Який? — Здригнувся Еліас. — Золотий?

— Не зовсім. — Вона спробувала зобразити руками, але ніхто нічого не розумів, тому принц наказав Георгіну дістати блокнот і перо.

— Намалюй, будь ласка.

— Невже це так важливо? — Забурчала вона, починаючи зображати велетенське дерево з вузлуватим стовбуром і тріснутою корою, яка всередині була суха, наче випалена вогнем, а зовні кожна окрема «луска» блищала золотом.

Куточки губ Еліаса опустилися. Він і так був у поганому настрої, але тепер і взагалі замовк.

— Ти щось знаєш про цю рослину? — Дивлячися спідлоба, запитала Ліара.

— ...

— Еліасе? — Його м'яко покликав Дерек, — скажи щось.

— Доросла особина лусоїда злагосливого. Ти бачила його в теплиці.

Ліара з труднощами пригадувала, але принц нагадав подробиці:

— Ти облила його холодним повітрям, а воно підросло.

— Та це ж південна рослина! — Округлила очі Мейсі.

— Так. — Скривився Дерек. — І в неї є одна погана особливість, вона може обирати собі господаря й наділяти своїми дарами.