Глава 31

Пів години незручності, поки Ліара прибирала свої розкидані речі з половини Дерека під його пронизливим поглядом, були принизливими.

Мейсі, звісно, стала на сторону сусідки, але допомагати не стала й рилася у своїй шафі, викидаючи чудові речі одну за одною.

— Тримай. Це як нагорода за прибирання половини для хлопчиків. Вони самі ніколи не наводили порядок.

— Що ти говориш?! — Обурився Дерек вже десятий раз, струшуючи свою ковдру й розганяючи щільні шари пилу.

Ліара засміялася й закашлялася одночасно. Їй знову дали біле: штани, жилетку й блузку.

— Ти носиш дуже красиві речі. — Із захопленням сказала Ліара.

— Мама прищепила мені хороший смак. — Зніяковіла Мейсі.

— О, до речі, — зітхнула Ліара. — Я б хотіла пошукати інформацію про своїх предків. Можливо, батьків не знайду, але принаймні знатиму... звідки я...

— Це можна, — першим насторожив вуха Дерек. — Існує зілля генетичної пам'яті. Воно саме було задане нам на уроках зіллярства. — Він подивився на Мейсі, але та знизала плечима.

— Я не відвідую з ним спільні заняття. У мене інший розклад.

Дерек знову подивився на Мейсі:

— Я думав не про тебе, коли говорив про зілля. — Фиркнув він. — Ліаро, будеш першою, хто його спробує? — Звернувся, хитро примружившись.

— Тільки якщо допоможеш з моєю домашкою. — Одразу почала торгуватися вона.

— А ти хитра! — Одночасно вигукнули Дерек і Мейсі.

Хоча в Мейсі був інший розклад, все ж таки уроки зіллярства у неї були, тому пошукавши у власних записах, вона теж знайшла практичне завдання. І в результаті на кухню вони пішли втрьох.

Як і їдальня, вона розташовувалася на першому поверсі, і, подолавши шість поверхів униз, уся трійця впала на лавках у холі й важко дихала.

— Наче нам не по двадцять... — Ледь ворочаючи язиком, бурмотів Дерек.

— Мені дев'ятнадцять... — Ліарі дуже хотілося схопитися за серце, що колотилось у грудях, але вона стримувала цей порив.

— Мені вісімнадцять... — Ледь чутно прошепотіла Мейсі.

— Вісімнадцять?! — Ліара здивувалася. — Чому ти вчишся з ним на одному курсі, якщо на два роки молодша?

— Їй дев'ятнадцять. — Підтиснув губи Дерек.

— Заплутала... — Збентежено посміхнулася Мейсі. — Думала, ми просто робимо зворотний відлік...

Ліара округлила очі.

— Це вся ельфійська кров. Вони славляться поганою короткостроковою пам'яттю, зате дуже хорошою довгостроковою. Якщо щось відчули й запам'ятали — це навіки. А якщо ні, і ця інформація для них не важлива, то вже за хвилину забудуть. — Пояснив Дерек. — Еліас досі не може запам'ятати, як звати мою матір, — додав він трохи образившись.

Мейсі тихо розсміялася, а Ліара пробурмотіла у відповідь:

— Ось що мав на увазі Томас...

— Хто такий Томас? — З живим інтересом в очах Мейсі сіла рівніше й вп'ялась поглядом у Ліару.

— Тюремний охоронець, — похмурнішаючи, не стала пояснювати деталі Ліара.

— Тюремний охоронець? — У жасі перепитала Мейсі, підсідаючи ближче й хапаючи Ліару за руку. — Ти що, була у в'язниці?

— Довелося. Пару разів, — вона спробувала вивільнитися з хватки Мейсі, але та стиснула її кисть ще сильніше. Дивилася величезними блакитними очима, в яких плескалося щире хвилювання.

— Бідняжка, так настраждалася! Який жах! Злі люди тебе так образили! — Майже заплакала вона.

І навіть Дерек відчув імпульс пересісти з лавки навпроти, щоб опинитися ближче до Ліари й обійняти її за плечі, щоб показати свою підтримку.

У першу секунду їй захотілося зізнатися, що все було не просто так, і вона частенько дійсно була винна. Але, відчувши зігріваюче тепло від турботи, яку вони проявляли, Ліара не змогла видавити ані звука. Так і сиділа, наче заморожена статуя, не в змозі ворухнутися.

За останній день вона отримала стільки уваги й доброго ставлення, скільки не пам'ятала за дев'ятнадцять років. І це було настільки по-новому, що їй захотілося втекти. Але вона терпіла, стиснувши зуби й приймаючи той факт, що деякі люди безсовісно вдираються в її серце, закриваючи холодні старі рани своїми ніжними й дружніми душами.

Коли прилив обіймів скінчився, Ліара перша встала з лавки:

— Ну що? Ідемо на кухню?