Глава 29

Але замість запрошення до важкої роботи Ліара отримала запрошення до столу.

Мама Томаса накрила цілий бенкет. Ліара була вражена! Її очі розбігалися, перемикаючись від однієї гарної страви до іншої. Якщо ця жінка готувала стільки, коли була нездорова, то скільки ж їжі вона готувала у розквіті сил, та ще й з помічницями-доньками на кухні?

І попри те, що від яблука Ліара відмовилася, не спробувати свіжу теплу й красиву вечерю вона не могла.

— Мама готує фірмову курку. Рекомендую. — Поряд із нею посадили маленького хлопчика з дуже строгою рівною поставою, блакитними очима, що не сяяли дитячим азартом за склом окулярів. Міні-копія Томаса.

Брати між собою були схожі, у чомусь читалися риси, що дісталися від батька. Але матері Ліара в них не бачила. І так само нічого не могла зрозуміти з їхнього виховання.

Старий і стара були усміхненими й тому здавалися м'якими, а сини — наче сухі палки: зігнеш — зламається, а магією вдосконалиш — стане зброєю.

І якщо молодший ще виглядав як сухоцвіт, то старший вже був ціпком.

— Зверху золотиста й дуже міцна скоринка, — продовжив пояснювати брат Томаса про запечену курку, — тому що мама маринує її в трав'яній олії. А всередині немає кісток і жил — це кухонна магія. Натомість — великі часточки солодких юдаль.

Ліара не дуже розуміла, що це таке. Вона лише здалеку пригадувала, що в буклеті викладачки ботаніки бачила якийсь помаранчевий їстівний плід.

Тому просто взяла шматочок: скоринка хрустіла на зубах, як добре засмажена картопля, і була дуже смачною, а м'якуш мав неймовірний легкий аромат, що підіймався разом із парою до стелі. На язику м'ясний присмак змішувався з кислуватим, утворюючи гаму приємних відчуттів, що народжувалися в шлунку.

— Краще за усіх тих... любовних фей... — Із блаженством у голосі прошепотіла вона. І «сухоцвіт» раптом перестав бути не по-дитячому зосередженим і похмурим, а почав усміхатися.

— І мені шматочок, і мені! — Він підставив свою тарілку Ліарі під лікоть, благаючи, щоб вона за ним подоглядала.

В дитячому будинку старші часто піклувалися про молодших. Вона не любила це робити, але, стиснувши зуби, завжди допомагала. Сироти завжди були вкрай нещасними й глибоко невдячними, вона й сама була такою. Тому просто робила те, що була повинна. Тому механічну, функціональну увагу до молодших їй було не чуже. Але подбати про цю дитину їй було приємно.

— Дякую! — З захватом сказав він, коли побачив на своїй тарілці не лише м'ясо, але ще й кілька гарнірів, які обрала для нього Ліара.

Тиха домашня й сімейна атмосфера раптом окрилила її. Тіло Ліари розслабилося, вона обм'якла на стільці й встигала слухати всі розмови: балачку юного сухоцвіта і його батька, розмову між матір'ю й старшим сином, і Крістіана, якого ніхто не залучав, але це його не зупиняло.

— Ліаро, — коли обід добіг кінця, мама Томаса покликала її. — Допоможи мені на кухні. Треба прибрати.

Вона згідливо кивнула й стала беззаперечно збирати тарілки руками. Здивовані погляди магів схрестилися на ній:

— Що ти робиш? — Зі здивуванням запитав Крістіан.

— Допомагаю прибирати зі столу. — Відірвалася вона.

— Використовуй для цього магію. — Він закотив очі. — Чи ти й досі заперечуєш, що маєш силу? Якщо так, то йди працюй у таверну. Ніхто не дозволить тобі возитися з камінням, торкаючись руками. Це занадто дороге мистецтво, щоб бруднити жирними пальцями.

— Крістіане. — Холодним тоном зупинив його Томас. — Вона лише третій день чарівниця. Припини.

— Ти першим збирався її стратити. — Пробурмотів він.

— Ти збирався когось відправити на страту?! — Обурилася мама Томаса.

— Це моя робота. — Сухо відповів він.

— Не можу повірити, що виростила людину без людських якостей. — Вона похитала головою. — Твоя робота — розбиратися, а не страчувати всіх підряд.

— Та я й не страчую всіх підряд! Мамо, ця дівчина — злодійка й жебрачка, в якої дар занадто високого рівня. Ти пропонуєш почекати, поки вона безперешкодно пограбує храм святого Ліама?

— При цьому ти привів її в наш дім. — Перебив його батько. — Значить, ти й досі вагаєшся в цьому рішенні, Томасе. — Він говорив спокійно, не суворо, але вії Томаса задрижали. — А вже міг би винести вирок.

За столом запанувала тиша.

— У нас такий протокол. — Спробував захистити його Крістіан, але Томас підняв руку, зупиняючи його промову.

— Мені шкода. Я намагатимуся бути кращим.

Навіть ця розмова не похитнула настрою Ліари. Вона махнула рукою, думаючи про те, як усі тарілки одна за одною летять у бік мийниці, і посуд почав танець.

— Юна панно! — Із захопленням скрикнула мама. — У вас справді цікаве бачення прибирання.

Ліара ніжно усміхнулася, опускаючи очі додолу. Приємно нарешті чути гарні розмови про себе.