Глава 28

Коли мати з сином вийшли з кухні, у вітальні встановилася тиша. Та ненадовго. Крістіан хрумтів солодким яблуком. Він без сорому набив рота й смакував:

— Завжди любив ходити на свята до родини Томаса. Його мама та сестри завжди чудово готували. Але тепер дівчата роз’їхалися, а мама захворіла. Їй тепер важко багато готувати.

— Захворіла? На що? — Ліара не любила хворих. Вона одразу згадувала квартал жебраків і нещасних, а в неї, звісно, не було грошей на лікування.

— Гном’яча лихоманка. У горах стався обвал — вона поїхала допомагати, але в результаті захворіла. У багатьох була кровотеча та гарячка — перев’язувала рани й просочилася їхньою магією. Ось тепер. — Він не став продовжувати думку. — На щастя, якщо не допускати лихоманки та ломоти в кістках — з цим можна жити.

Ліара так і не торкнулася яблука. Вона і так була невисокого зросту.

Помітивши її вагання, Крістіан простягнув вільну руку:

— Давай сюди. — Пробурмотів він, жадібно тепер тримаючи в кожній руці солодощі. — Жобфе, фо ніфто не фифиця...

Ліара зрозуміла, що він радіє тому, що ніхто не бачить. І навіть трохи образилася за себе. Але маг-охоронець усе ще вважав її ніким. Вона вирішила не вступати за себе, а черговий раз просто помовчати.

Сперечатися з сильним було безглуздо. Завжди існували спритніші шляхи його покарати. Але вона навіть цього не збиралася робити.

— Яку роботу мені можуть тут дати?

— Батько Томаса — староста села. Але він також тримає Дім металу. За основним будинком є прибудова. Там роблять магічний посуд та прикрашають коштовностями. Деякі сервізи вже давно прикрашають кухню імператора. Правда, ми так і не знаємо, чи користувався він ними особисто.

— Чашка, посередині якої прикріпили діамант? — Фиркнула Ліара.

— Ні, юна пані. Наш посуд — це мистецтво. — У дім увійшов літній чоловік. Він був високим; середньої статури — не худий; з пронизливими блакитними очима, над якими нависали густі сиві брови. У його густому каштановому волоссю із благородною сивиною застряг листочок. На дворі лютував вітер, і старий не помітив, як щось прилипло до його голови.

— У вас... — Ліара підняла руку й вказала на свою маківку, — тут.

Чоловік тримав у руках глиняну миску, вифарбовану в білий колір, на якій танцювали блакитні акварельні розводи, що створювали враження глибокої синьої води, в якій плескалися рибки з блискучими жовтими очима — справжні топази.

Батько Томаса посміхнувся і, підійшовши до Ліари, схилив голову й коліна, дозволяючи їй дотягнутися до листка й забрати його з волосся.

— Дякую, мила дівчино. Вас Томас привів?

— І Крістіан. — Вона махнула головою в бік мага з холодними очима.

— Значить, і Крістіан. — Чоловік зітхнув. — Шукаєте роботу в Домі металу?

— Так, пане. Але мене вже викинули з кількох. Можливо, ви будете більш ласкаві? — Вона підняла брови, і хоча Ліарі слід було благати, її голос звучав дещо зухвало.

— А от і візьму. — Старий підтиснув губи, а потім не втримався й посміхнувся їй. — Якщо не зможете працювати — підете мамі допомагати на кухню.

Ліара згідливо кивнула. Вона хотіла простягнути руку для потискання, але передумала, щоб старому не було незручно через тарілку. Але він сам, ніби читаючи її думки, простягнув миску:

— Роздивіться. Хіба це не гідно імператорської кухні?

Ліара зніяковіла, але взяла тарілку в руки. Деталізація була приголомшливою. Невпізнанні лінії складалися в картину, розповідаючи сюжет. Такої краси вона дійсно ніколи не бачила.

— Перепрошую. — Схилила шию й закрила, обличчя, що палало від сорому, волоссям.

— Нічого, — усміхнувся Крістіан, який нарешті розправився з яблуками в карамелі. — Почнеш працювати — ще більше оціниш чужу працю.

Все що ховаючи обличчя за волоссям, Ліара все ж таки перестала відчувати сором і закотила очі. Цей маг просто не знав, наскільки її привчили виживати.