Глава 27

Щойно вони вийшли на вулицю, Ліара вся стала як пудинг: тремтіла в усі боки, вимагаючи, щоб маги її відпустили.

Подув сильний різкий вітер. І кілька брудних листків миттєво кружляли в повітрі, перш ніж прилипнути до окулярів Томаса.

Він мовчки зняв окуляри. І лише по одному тремтячому повіку було помітно, як він злий.

Крістіан відпустив руку й, простягнувшись через голову низькорослої Ліари, дотягнувся до Томаса. Він міцно стиснув його передпліччя й почекав, поки той магією очистить свої окуляри, надіне на ніс і гляне у відповідь.

— Тобі дуже потрібна робота? — Все ще не намагаючись встановити зорового контакту з Ліарою, запитав Томас.

— Дуже! — Швидко проговорила вона.

— Тоді йдемо. Є дещо для тебе...

Ліара дивилася на землю й копирсала брудну дорогу носком черевика, тому не бачила, як Крістіан несхвально похитав головою.

— Тільки не ведіть мене як злочинницю на шибеницю... — Ні на що не сподіваючись, попросила Ліара. Однак маги більше не хапали її за плечі, щоб вести під наглядом.

Вони мовчки йшли, кутаючись у мантії. Холодний вітер, що свистів у вухах із зусиллям відривав брудне й холодне опале листя від землі, щоб знову підняти в повітря й влаштувати танець.

Зійшли з головної вулиці й повернули у провулок. Багаті будинки: гарне червоне дерево, свіжа фарба на бильцях, святкові прикраси. Перед самим великим домом Томас зупинився. Він подивився за невисокий паркан на вхідні двері, прикрашені вінком: на просту зелену гілку хвойного дерева хтось акуратно повісив крихітні незрілі гарбузи; а навколо сяяли висушені комахи, як у крамниці старого з дому металу.

— Коли прибирали останній урожай, залишилися замерзлі плоди. З ними уже нічого не зробиш. Мама зачарувала їх і наказала братові зробити композицію. Вийшло непогано. — Навіщось пояснив Томас.

— Йому вісім. — Навіщось додав деталь у пояснення Томаса Крістіан, звісно, маючи на увазі молодшого брата.

Штовхнув двері паркану й першим увійшов усередину. Стежка була вимощена світлим і чистим, хоч трохи слизьким каменем. Ліара йшла обережно, хоч постійно простягала руку, щоб вчепитися в мантію Томаса. Але, так і не торкаючись — стримувала себе.

Їх зустріла простора тепла кімната. Дерев'яні підлоги, стіни й стеля. Камін, на якому була виставлена ціла колекція: оживлені фотографії родини, статуетки й фігурки тварин і дрібного народця, золотий портрет Білого Бога — для зв'язку.

Статуетка янгола з білого металу привернула увагу Ліари. У нього було довге волосся й зав'язані очі. Хтось вигадав зробити його з рясою в підлогу. Стоп не видно. Янгол простягав руки вгору й ледве роззявив рота — виглядав страждаючим. Але метал відбивав усі фарби й кольори цього будинку: червоні, жовті, помаранчеві, коричневі плями пливли по його фігурі. І це не робило його вигляд надто похмурим.

— Подобається? — Почувся поруч м'який жіночий голос.

Ліара підстрибнула й глянула вниз. Жінка, схожа на гнома, але з сірим і вицвілим обличчям, була зовсім низенькою. Вона дивилася на Ліару знизу вгору й привітно посміхалася.

— Томас ніколи не приводив дівчат до дому. Напевне, уже дозрів.

— Мам. — Почулося зніяковіло.

— Мам? — Зі здивуванням повторила Ліара. Довгов'язий, худий і високий Томас зовсім не виглядав як син такої повної й низької жінки.

— Це ми працівницю привели, пані. — Тут же втрутився Крістіан, який уже десь знайшов яблуко в карамелі й із радістю на нього милувався.

— Працівниця? Не дівчина? — Розчаровано перепитала мама Томаса. — Що ж... Зайві руки краще за зайвий рот, — забурмотіла вона собі під ніс, намагаючись приборкати розчарування.

— Вона збиралася влаштуватися в дім металу. — Пояснив Томас. — Але ми не можемо їй дозволити працювати без нагляду міністерства. Вона отримала можливість навчатися в академії замість покарання для злочинців. Тепер потрібно всюди ходити за нею по п'ятах. — У його голосі просочувалась зарозуміла зневіра, яка не сховалась від вух мами.

Низенька жінка ледь діставала йому до пояса, але це не завадило їй розмахуватися й долонею вдарити по попереку. Томас аж підскочив:

— Ма! Мені не п'ятнадцять!

— І це ще гірше! Вже дорослий, а поводишся, як і раніше. — Вона стиснула губи й із нізвідки дістала велике червоне яблуко в карамелі. — Візьми, дитинко. — Вона простягнула його догори, до рук Ліари. — А ти, — грізно вперши руки в боки, вона покликала Томаса, — слідуй на кухню. Зайві руки — не зайвий рот! Завжди потрібні!