Глава 26

Ліара здалася. Вона востаннє погладила собаку й підвелася у повний зріст:

— І як попросити її піти?

— Є кілька варіантів. — Томас, який відмахнувся від руки Крістіана, жестом відмовляючись від захисту, вийшов уперед і поправив окуляри на носі. — Варіант перший: повністю знищити тінь. Для цього потрібен срібний посох, яким потрібно влучити в тіло сутності. Тоді вона почне з миром й більше ніколи не зможе бути покликана.

Ліара скосила очі на милу істоту, яка лизала її брудні чоботи м'яким рожевим язиком. Ні, на повне розвіювання вона точно не здатна.

— Ще. — Вимагала вона.

— Кому ти пропонував знищення сутності? — Закотив очі Крістіан. — Некроманти ніколи не розстаються зі своїми слугами.

— Я не... — Почала Ліара, а потім замовкла. Ці хлопці вже кілька разів чули, що вона не чарівниця, але це їй не допомогло. Вона вже була ученицею академії Арквелл, і відпиратися було безглуздо. Ліара зітхнула. — Я не знаю заклять некромантії. Я взагалі тільки одне заклинання вивчила, — пробурмотіла вона. — Хай буде вода.

Їй навіть не довелося підіймати руку — з кінчиків пальців на підлогу хльоснув потік води. Він потрапив на собаку, той схвилювався, схопився на лапи й обтрусився, забризкуючи всіх присутніх краплями з ароматом мокрої шерсті.

Томас зняв окуляри з носа й протер краєм своєї теплої мантії скло.

— Другий варіант — заклинання, яке повертає душу до останків тіла. — Сухо сказав він. Хоч за його тонкими губами, які він потім ще й щільно стиснув, явно роїлися грубі слова. — Звучить воно так: «Відпускаю тебе зі служіння, вийди й заспокойся, поки не покличу тебе знову».

Ліара слухняно кивнула. Роззявила рот. Набрала в легкі повітря. І зітхнула.

— А можна за вами повторювати заклинання? — Вона не запам'ятала слова.

— Та будь здорова. Донько троля.

Томас говорив короткі уривчасті словосполучення, які Ліара повільно повторювала. Собака скулила й крутилася біля її ніг, підтискаючи хвіст і тручись боком. Але врешті-решт розчинилася клубячим сірим димом.

— А тепер ідемо, — Крістіан витягнув із внутрішньої кишені своєї мантії магічні наручі й ліниво простягнув у бік Ліари. — Сама надінеш чи допомогти?

— За що?! — Щиро не зрозуміла вона, відступивши й притулившись спиною до прилавка. — Я й сама не знала, що вмію таке! Ні, я відмовляюся приймати ваші звинувачення!

— Дар життя й смерті не виявляється під час перевірки магічної сили й типу стихії. — Відповів їй Томас.

Ліара згадала, як страховище з синім вінком вдарило її залізними руками по тім'ю й скривилася від спогаду про біль.

— Ми арештовуємо тебе за те, що покинула академію без супроводу. — Пояснив Крістіан. — Ти взагалі-то проходиш за статтею про особливо небезпечних магів. Адже ж сім балів магічної сили й попередні поліцейські приводи роблять тебе небезпечним суб'єктом.

— Так ви про мене говорили? — Ще більш щиро здивувалася Ліара. — Я вийшла в сусіднє село! — Тут же обурилася вона. — Не так далеко... Взагалі-то... А ви й тут уже якось опинилися.

— Випадково, — коротко відповів Томас, за що отримав принизливий погляд, який на нього кинув Крістіан.

— Це не важливо. Ми зобов'язані арештувати тебе й повернути в стіни академії.

— Не піду. — Завзялася Ліара. — Я роботу шукаю.

— Молоді люди. — Раптом проскрипів старий, що володіє домом металу. — Забирайтеся з моєї крамниці, якщо не збираєтеся нічого купувати.

По обличчю Крістіана пробігла болісна судома. Він скрипнув зубами так, що щелепи виступили. Але промовчав. Тільки жестом покликав Ліару.

— Я так піду. — Швидко сказала вона й кинулася в бік магів, опустивши голову.

Вона думала прошмигнути повз них і прослизнути на вулицю. Але це були вже добре навчені пси Рангди. Вони схопили її за плечі й міцно тримаючи, вивели на вулицю.