Глава 25

Директорка уважно дивилася у вікно. Вона тримала в руках чорну просту чашку, на поверхні якої пливе нечітке зображення Ліари.

— Дівчинка покинула академію.

У кріслі за її спиною розвалився Ліам. Він дрімав, волосся розкидалося по м'якій блискучій тканині. Його очі рухалися під повіками з боку в бік. Здавалося, його нічим не розбудити. Але, почувши слова директорки, Ліам пробурмотів:

— Стіни шепочуть, що вона пристрасно прагне переїхати на мінус перший поверх.

— Значить, амбіції? — Директорка відвернулася від вікна, притулилася стегнами до підвіконня й подивилася на Ліама. — Мені це знайомо.

Він приплющив очі й високо підняв брову:

— У селі їй допоможуть приборкати себе.

— Або вона буде наполегливішою, ніж деякі... попередні.

Ліара мало не з ноги зайшла до ще одного дому металу. Попередні відмови змусили її кипіти від злості. Над маківкою не вистачало лише щільної струминки диму, щоб усім став ще очевиднішим її праведний гнів.

Але замість звичайної похмурої, захаращеної чи напруженої атмосфери на порозі опинилася мила чорна собачка з гладкою блискучою шерстю. Вона сиділа й вітально махала Ліарі хвостом.

— Привіт, — Ліара опустилася навколішки й простягнула собаці розкриту долоню. Той ткнувся носом і, виявивши, що жодного частування гостя не приготувала, кілька разів фиркнуі й відійшов з проходу. — Вибач, не думала, що зустріну такого привітного господаря. — Вперше за цей день вона усміхнулася.

Ліарі подобалися собаки. Вона вважала їх незграбними й абсолютно милими. Навіть попри те, що в дитинстві один собака вкусив її у коліна. Це не перервало любові й розуміння. Хоча собака в кабінеті директорки все ж таки трохи бентежив, навіть у спогадах. Можливо, це було тому, що пса ніхто не кастрував.

Але ця собачка господаря дому металу була саме такою, яких Ліара любила: не дуже великою й абсолютно приязною.

Вона підійшла ближче до прилавка, щоб розглянути коштовності, з любов'ю викладені на малиновій підкладці, освітлені дрібними, давно висохлими комахами, чиї спини продовжували сяяти навіть після смерті.

Не встигла Ліара поринути в тишу й споглядання, як вхідні двері з гуркотом відчинилися. З низьким грудним гарчанням собака стрибнув вперед, захищаючи Ліару.

Крістіан витягнув руку, перегороджуючи Томасові шлях: захищаючи від пащі собаки, який агресивно клацав зубами.

— Та роздери тебе, пес Рангди! — Вийшов із себе зазвичай сухий, як древня палиця, Томас. — Цього щастя нам ще не вистачало!

— І давно в тебе відкрився дар некромантії? — Повільно відступаючи, не випускаючи з поля зору собаку, але звертаючись до Ліари, процідив Крістіан.

— Що ви тут робите? — Розгубившись, єдине, що змогла сказати вона.

Крістіан засопів, продовжуючи відступати й огороджувати Томаса своєю рукою від спроб підійти ближче до собаки, що гарчала:

— Виловлюємо одну особливо зухвалу злочинницю, яка втекла з місця свого ув'язнення.

Ліара на секунду задумалася, а потім випалила:

— О, тоді удачі вам.

З обличчя Томаса зійшли останні фарби, і він став біліший за вампіра:

— Вона донька троля?

— Це не повинно завадити їй зупинити собаку. — Тепер Крістіан звертався до Ліари. — Накажи собаці піти.

— Це не мій собака. Як я можу давати йому команди?

— Це не живий собака. — Пояснив Томас, поправляючи окуляри на носі. — Це дух собаки, який ти призвала.

— Що? — Ліара раптом розсміялася. — Цей собака сидів тут, коли я увійшла. Нікого я не кликала.

Томас став часто кліпати, намагаючись потеребити очі без допомоги рук:

— Ми могли помилитися?

— Навряд. — Відповів йому Крістіан. — Зараз перевіримо напевно. — Господарю! — Гукнув він у всю горлянку. Його чистий і оксамитовий голос луною прокотився по всьому дому.

На сходах показалися ноги. Потім з'явилися кінчики пальців рук. Істота низького зросту, схожа на щось між людиною й гобліном, спустилася вниз.

Ніхто з трійці відвідувачів не акцентував на цьому увагу. Зверталися як з рівним:

— Господарю, ваша собачка? — Запитав його Крістіан.

— Мій собака мертвий вже як п'ятнадцять років. Сховав восени. — Проскрипів старий. — Якщо ви шукаєте підробіток, то йдіть на кладовище. Некромантів не візьму. — Він кивнув, вказавши підборіддям на двері. — І собаку заберіть, не ятріть спогади.

Погляди чоловіків схрестилися на Ліарі:

— Ти, донько троля, роздери тебе в шматки пес Рангди! — Вилаявся Крістіан. — Забери собаку! — Вимагав він.

— Я його не кликала... — Ліара сіла навколішки й простягнула руку до собаки. Той ніби відчув й одразу повернувся до неї мордою, перестав гарчати й весело замахав хвостом. Ліара торкнулася голови собаки пальцями: м'яка й тепла шерсть, зовсім як у живої істоти. — Може, забрати тебе до академії? — Замислено промовила вона, остаточно усвідомивши, що від тварини усі присутні відмовилися.

— Не смій! — Вже не витримав запереживав Томас. — Вже один син троля притягнув Берегиню Дому. Ще одній тварині зі світу сутностей там не вистачало!

Ліара почала гладити собаку так ласкаво й ніжно, що той аж ліг на спину й підставив свої боки, ледве не муркочучи від задоволення.

— Це був принц ельфів. — Вона мляво спробувала захистити Еліаса.

— Ось саме. — Томас взяв себе в руки й перестав пищати. — Цей народець ніколи не відрізнявся високим інтелектом.