Глава 24

— Ще раз! Ще раз я прошу вас припинити! — Гукнув професор Пінгль.

У Ліари не виходило. Вона знову й знову створювала портативну кишеню розміром із храм Білого Бога.

Її думки блукали далеко від заняття з професором, та ще й рука боліла. Але вона продовжувала спроби, поки викладач уже зовсім не вийшов із себе: підняв свою руку й різко повернувши кисть, стиснув пальці в кулак.

Зап'ястя Ліари ніби оплели міцні пута. Вона спробувала смикнути рукою, але потік повітря, що перетворився на надійний жгут, міцно тримав її.

Професор стер з чола краплі поту й похитав головою:

— Ви вступили на навчання в хороший день. Перед вихідними у нас завжди короткі заняття. Тому просто йдіть і прогуляйтеся на свіжому повітрі. Відпочиньте. Тільки після того, як ми вивчимо одне зілля. Сядьте і запишіть інгредієнти.

Коли професор Пінгль закінчив диктувати, то знову махнув рукою, і зі стопки файлів угорі злетів тонкий чорний блокнот.

— Наш викладач зілля й флори зробив чудовий буклет рослин, які ми використовуємо в програмі навчання. Візьміть і знайдіть компоненти в саду чи теплицях. А потім приготуйте його, використовуючи магію води. Закляття звучить так: «Хай відкриється вода». — Рукою, зображуючи символ хвилі, плавну лінію, професор Пінгль викликав потік води, який виплюнуло просто з повітря й, упавши на землю, утворило калюжу. — Тільки заздалегідь підготуйте посудину. — Він мило зніяковів і, трохи червоніючи, став махати рукою, осушуючи підлогу.

Ліара вийшла з академії розсерджена й незадоволена. Слабке сонце пробивалося крізь сірі ватні хмари. Брудне мокре листя схопилося памороззю, схожою на перший сніг, і тепер хрустіло під чобітьми.

Мейсі й Дерек пояснили їй, де знаходиться найближче село, де можна знайти підробіток. Варіантів було небагато, тому що робочі години могли бути тільки вихідними днями. У будні потрібно було вчитися.

Тому залишалося тільки: таверна, де може виявитися п'яний гном чи троль, або навіть ельф, який покладе око на молоду дівчину. Або доми металу, де робили магічну зброю і ювелірні вироби.

Такі магазини тримали гноми чи гобліни у своєму сімейному бізнесі й не дозволяли нікому з вулиці стати співробітником. Це було небезпечно, адже жменю дорогоцінного каміння можна скласти просто в кишеню й винести — це неможливо було виявити, крім як на допиті за допомогою кристала правди. А для цього слід було зв'язатися з міністерством у справах магів. Дрібний народець не любив до них звертатися — люди завжди знаходили спосіб змусити їх платити великий податок за свою діяльність.

Село виявилося за найближчим пагорбом. Варто було тільки спуститися, і перед Ліарою відкрився вид.

Вона звела брови до перенісся й скривила губи — зовсім не Арквелл.

Після модної столиці з міцними дорогами, багатими будинками й чудовим палацом Імператора — село було більш ніж примітивне. Дерев'яні низькі будиночки, замість доріг — стежки, і замість юрби, в якій можна загубитися, — нечисленне населення, де всі знають один одного. Останнє було особливо погано. Якщо щось станеться — звалять на чужинця.

Але в неї не залишалося варіантів. Ліара занадто довго прожила в поганих умовах і завжди прагнула вижити. Якщо її життя обірветься, то хоч би не на вулиці жебраків.

Ліара заграла щелепами, перш ніж рішуче спуститися вниз.

Село не було нічим обгороджене. Не було кращого захисту, ніж магічний ліс, що відгороджує академію від столиці й сіл, що ховаються за високими чорними стінами.

На вулиці були люди. Вони щось купували, про щось базікали, віталися один з одним. На неї поки що ніхто не звернув уваги. Тому Ліара швидко прошмигнула між будинками, ідучи вздовж центральної вулиці. Доки не помітила один магазин із блискучою вітриною. Прикраси й зброя не виглядали надто дорогими.

Ліара подумала, що тут не буде надто строгих умов для працевлаштування, тому одразу ж зайшла. Золоті дзвіночки на червоних нитках різної довжини, які господар повісив над вхідними дверима, залилися м'яким переливчастим дзвоном.

— Тут хтось є? — Обережно запитала Ліара.

— Є. — Почулося хрипіння з-під прилавка продавця. Після слів показалися довгі зеленуваті вуха з гострими кінцями й коричнюватими пігментними плямами. А потім з'явилося зморшкувате сплюснуте обличчя. Гоблін хапався сухими, кістлявими й довгими пальцями з гачкоподібними жовтими нігтями за прилавок і уважно дивився на обличчя гості непропорційно маленькими, навіть крихітними очима, колір яких у пітьмі захаращеної крамниці здавався чорним.

— Я б хотіла влаштуватися на підробіток. — Несміливо промовила Ліара, стискаючи пальцями край синього академічного плаща з тонкої вовни.

Гоблін простягнув руку й схопив лупу, що лежала на прилавку. Потім навів на обличчя Ліари й став пильно розглядати, примружуючи очі й поводячи вухами:

— Яка магія?

— Повітря.

З незадоволеним виразом обличчя він прибрав лупу й переплів пальці, постукуючи довгими пазурами по склу:

— Що робити хочеш?

— Що скажете. Можу мити підлогу й вікна, сортувати речі з прилавком. Чистити каміння. — Швидко перелічила Ліара перше, що спало на думку.

— Каміння, значить, хочеш..? — Надувся гоблін. — Н-і-і-і-і. — Протягнув він. — Хитра як отруйниця. Не можна таку брати. — Став розмірковувати він уголос. — Іди звідси. Іди! — Махнув рукою, і дзвіночки над дверима небезпечно задрижали, видаючи дрібний напружений звук, наче ось-ось зірвуться й полетять Ліарі в голову. — Забирайся!

Ліара швидко пішла до виходу, побоюючись викликати ще більший гнів господаря дому металу. Її попереджали, що в таверну влаштуватися простіше. Але жити в одній кімнаті з хлопцем уже було межею її терпіння. І вона рішуче продовжила пошуки дому металу, де її могли прихистити. Ані з другого, ані з третього, ані навіть з п'ятого разу Ліарі не пощастило.

Роздратована, вона крокувала по мокрому брудній подобі снігу, стиснувши руки в кулаки й заходячи в кожну нову крамницю все більш і більш зла.