Глава 18

Ліара прагнула весь вечір піти до господині дому, але Дерек і Мейсі старанно її відмовляли.

— Господиня не належить до класу нічних рослин!

Це був найсильніший аргумент сусідів Ліари.

— До того ж вона певною мірою родичка з Визглею з кабінету директорки академії.

Це раптом випадково помітив Дерек. Але по спині Ліари пробіг мороз, застигаючи мурашками на поверхні її шкіри.

— Звідки ти знаєш? — Обережно запитала вона, повертаючи голову й з-під лоба дивлячись на хлопця.

— В Еліаса сильний дар води й землі. Окрім підробітків у цілительському крилі — він ще й допомагає викладачці ботаніки в оранжереї. Там уже всі рослини перешіптуються про нову грубу студентку.

Ліара стиснула губи й коротко прокоментувала:

— А він знає, як заробляти гроші.

— Що? — Не розуміючи насупив брови Дерек, зате Мейсі вловила тонкий натяк Ліари й залилася сміхом.

Ніч пройшла тихо, і вранці Ліара збиралася надіти все той же комплект із кардигана й спідниці, зроблений з неймовірно м'якої вовни, який їй дала Мейсі, але не довелося. На ліжку вже лежала темно-синя форма студентів академії.

Ліара завжди прокидалася рано, але на її подив, спустивши ноги зі свого ліжка, уже сидів розкуйовджений Дерек:

— У всіх однакова форма на заняття. Їсти можна в чому хочеш. — Чіпаючи шию, прошепотів він, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити Мейсі.

— Ясно. — Коротко кивнула Ліара, навіть не подякувавши йому.

— Заняття починаються залежно від розкладу. Мені сьогодні о восьмій тридцятій. Мейсі теж. Ми в одному класі. А ти подивися на ключі... — Він устав і, намагаючись не шльопати своїми великими босими ступнями по холодній підлозі, пішов до ванної кімнати.

Ліара потягнулася до свого ключа й постукала вказівним пальцем: о десятій ранку було перше заняття зі скороченого курсу. І вів його невідомий професор Пінгль.

Клас вона знайшла легко. Карта була інтерактивна й зручна, щоб дістатися до місця призначення.

Поки вона йшла — усю дорогу захоплювалася якістю одягу.

Жебракам недоступна така висока якість тканини. І, одягнувши одяг, який їй дала Мейсі, Ліарі здалося, що нічого кращого в житті вона не надіне. Але форма була ще вищої якості.

Тепер їй хотілося поторкати всі речі принца Еліаса. Проживання на мінус першому, безперечно, мало дозволити йому мати не лише хороший дах над головою, але й одяг.

У класі було пусто. Три короткі ряди парт, стіл викладача, дошка. Рослин, на щастя Ліари, не було.

Низенький сивий чоловік із рідким волоссям, що стирчало в всі боки, кирпатим носом, на якому сиділи занадто великі й постійно окуляри, що зісковзували, увійшов усередину. Його руки тремтіли, поки він утримував стопку великої кількості документів.

— Ви студентка Ліара? — Він шморгнув, і окуляри на його переніссі підстрибнули.

Ліара за звичкою, виробленою в школі сирітського притулку, схопилася на ноги — вітаючи педагога:

— Доброго ранку.

— О десятій ранку вже день. — Посміхаючись, відповів професор Пінгль.

На ньому була розтягнута мантія, яка робила його круглу фігуру ще круглішою.

— Чув, що ви не подружилися з лептокорією звичайною. — Весело сказав професор Пінгль, опускаючи руку й дозволяючи документам із глухим звуком гупнути на парту перед Ліарою. — Директорка просила мене почати з історії й магії відповідності, але гадаю, що вас доведеться познайомити з рослинним і тваринним світом академії. Інакше, — він хитро примружився, — вам доведеться несолодко.

Ліара не надто любила солодощі. Їх скоріше просто не було в її житті. Коли вона бачила смачну їжу — їй ставало все одно, що це: аби в шлунок потрапило не щось холодне й сіруватого кольору.

Ще вона не любила тягтися в дощ по вогкій погоді під мрякою по багнюці в тонкому одязі, який миттєво промокав.

Стиснувши зуби, вона мовчки йшла за професором, який вивів її через «чорний хід» на задній двір академії.

Вид був більш ніж приголомшливий: за спиною монументальний величезний чорний замок із високими колонами й шпилями на верхівках, вікнами-очима з ґратами-вензелями з кованого заліза, яке добували тролі. А перед нею величезне поле, гори, вкриті хвойними й листяними деревами осіннього забарвлення: зелений перетікав у жовтий, а жовтий у помаранчевий. Місцями проглядали й багряні фарби. Але простір, вкритий туманом низької хмари, що нескінченно пускала дрібні сльози, робило все приглушеним.

— Здається, студент Еліас в оранжереї. Це добре, він навіть кращий спеціаліст, ніж я. — Раптом заговорив професор Пінгль. — Ви знаєте студента Еліаса?

— Той, що принц? — Насупившись, запитала Ліара.

Професор цмокнув язиком:

— В академії ніхто зі студентів не має привілеїв за статусом.

— По гуртожитку цього й не скажеш. — Ледь стримуючись, щоб сарказм не став грубістю, відповіла вона.

— За це відповідає липика драконовидна. Як відомо, дракони — народець, який любить золото. Навіть якщо це лише рослина, що культивувала свідомість. Коріння в неї від цього народця. А історію про те, як у нас з'явилася Берегиня Дому, чудово розповість студент Еліас.

Вони спустилися схилом від академії, і Ліарі відкрився вид на те, що вона раніше не бачила. Парк, серед якого то тут, то там миготіли теплиці з зеленого металу ажурного кування й прозорого, як сльоза, скла. Найцікавішою була механізована покрівля самої великої теплиці. Створи повільно з'їжджали прямо на очах Ліари й утворювали купол із декоративними елементами: фігурками різних типів магічного народця з ельфом на вершині.

Ліара широко розплющила очі й роззявила рота, наче заворожена, дивлячись на цю розкіш.

— Святий Ліаме, як це прекрасно, правда? — Професор шморгнув і поправив окуляри на носі.

— Так... — Зітхнула Ліара.

— Це створив сам святий Ліам.

Ліарі здалося, що вона почула не те. Повернула голову й питально глянула на професора, що стояв поруч: