Глава 14

Ліара здивовано підняла брови догори.

— А так, вас вітає Академія Арквелла. — Бадьоро сказала директорка, розпливаючись у кривуватій посмішці. — Найбезпечніше місце в Імперії.

Коли Ліара вийшла за двері, вона навіть опустила голову, щоб не зіткнутись поглядами із лептокорією звичайною. Це останнє, що вона наважилася запитати в директорки.

Рослина невдоволено попискувала увесь час, поки Ліара перетинала приймальню кабінету і вибігла в коридор.

Звук ляпаса рознісся по всьому кабінету.

— Дівчинка вже вийшла? — Весело запитав Ліам, потираючи щоку.

— Наче ти не чуєш. — Процідила директорка.

Замість великого золотистого пса з'явився красивенний чоловік-блондин з хвилястим волоссям трохи нижче плечей.

Її коханий. Її світло. Її краща половина.

Директорка знала, що тримати поруч із собою вічне сонце буде важкувато, але не змогла втриматися від спокуси. І ось тепер пила наслідки свого рішення вдосталь.

Ліам простягнув до неї руки й, поклавши на талію, притягнув до себе. Він торкнувся своїми м'якими губами її губ.

— Не чіпай. Зіпсуєш макіяж. — Сказала вона, все ж таки заплющуючи очі.

Ліам усміхнувся, цілуючи її самовіддано, з усією віддачею. Золоті промені його енергії переплелися з чорними нитками, обвитими навколо кам'яної й холодної душі директорки.

— Тобі сподобався подарунок? — Прошепотів у поцілунку він.

— Ти пес... Рангди. — Вона вп'ялася нігтями в його щоки, залишаючи червоні сліди від подряпин.

Ліара збиралася повернутися в кімнату шістсот два, але встигнувши дійти до сходів, зустріла захеканих Мейсі й Дерека. Вони виглядали червоними й засмученими.

— Ви не звикли за шість років до цих сходів? — Захіхікала Ліара.

— Ні! — Вони гримнули одночасно.

Мейсі першою впала на найближчу лавку в коридорі й, важко дихаючи, почала хапати повітря ротом.

Ліара присіла поруч і поправила прилиплу білу прядь волосся на її вологому чолі.

— Дякую, — сказала Мейсі.

Ліара м'яко усміхнулася. А потім запитала, звертаючись скоріше до сусідки, ніж до них обох:

— А тут, крім нас, ще є люди?

— Повно, — хмикнув Дерек, зовсім не мужньо чіпляючись за бильця сходів і намагаючись видихнути. — Просто мало хто йде з мінус шостого. Усі вже на вечері.

Він не збрехав.

Варто було їхній трійці стати перед величезними дубовими дверима їдальні, як Ліара почула гомін безлічі голосів. Їх були не десятки. Сотні.

Мейсі махнула рукою, і двері повільно й тихо відчинилися.

Величезний зал із великими столами. Грандіозні люстри з унікального гірського кришталю, який добували гноми. Летючі ліхтарі з живим вогнем усередині.

Усі були зайняті своїми справами. Ніхто не звертав уваги на новоприбулих.

Ніхто, крім найкрасивішої людини... Чи не людини в залі.

Спочатку Ліара його не помітила, але варто було йому повернути обличчя, як усі на його тлі померкли.

Біле волосся, блакитні очі, ідеальні симетричні риси обличчя й особливі вушка — загострені на кінцях.

Він виглядав як крижаний принц, і йому навіть не потрібна була корона, щоб була видно високе походження. 

Він повернув голову, і його знуджений вираз обличчя раптом став м'яким — він усміхнувся.

Ліара шоковано подумала, що посмішка призначена їхній трійці. І обернулася до Мейсі, шукаючи підтримки. Але на обличчі сусідки не було ані натяку на радість зустрічі. Вона навпаки виглядала нещасною.

Вирішивши, що потрібно ще раз упевнитися в тому, що ситуація неоднозначна, Ліара подивилася на Дерека. Він усміхався. І дивився на холодного принца тепло.

— Це його друг. Не наш. — Мейсі стиснула зуби, навіть щелепи заграли, і схопила Ліару під руку. — Підемо дружити самі.

Вони проштовхувалися крізь вузькі ряди між столами, поки не почули вибуховий дівочий сміх.

— Нам туди. — Повільно розцвітаючи, заявила Мейсі.

— Туди?! — Перелякано перепитала Ліара.

У сирітському притулку не було надто багато дітей. І після випуску Ліара теж не поспішала притертися до суспільства. Вона скоріше використовувала його для своїх потреб і була впевнена в тому, що світ використовує її у відповідь.

Їй був незрозумілий акт щедрості Мейсі, коли та поділилася одягом. Але Ліара з радістю хапала все, що могла. Навіть якщо глибоко в душі — очікувала за це розплати.

Але така юрба!

За столом близько тридцяти дівчат. Руді, блондинки, шатенки, брюнетки. З каштановим і навіть фіолетово-блакитним волоссям.

Такого різноманіття вона ніколи не бачила.

Кожна була одягнена не розкішно, але за останнім подихом моди: вільні светри в дірочку, та ще й опущене на одне плече. Бретельки від блискучих бюстгальтерів кокетливо проглядалися крізь їхнє волосся.

— Мейсі, янголятко! — Одна з них помітила, що сусідки прямували до столу, й крикнула щосили.

Усі інші тут же підхопили й почали тягнути руки, весело гукаючи й вітально посміхаючись.

— Сирени та русалки. Вони всі сестри до десятого коліна. — Швидко проінструктувала Ліару Мейсі. — Є рідні, є... багатоюродні. Більша частина живе на мінус п'ятому, але є ті, чиї батьки змогли оплатити мінус четвертий поверх. Але це все одно близько до нас, тому вони приязні. Але образливі. Особливо коли мова йде про розподіл хлопців... — Зітхнула вона й тут же пожвавіла. — Привітики!

Ліару оточив дурман із парфумів. Неможливо було розібратися в ароматах. Над столом сестер ніби повисла складна густа імла, яка повільно капала на шкіру жирним маслянистим складом усіх парфумів на землі.

Чужий ніс уперся в її шию.

Зненацька Ліара здригнулася.

— Ти пахнеш лише милом. У тебе нема парфумів?