Глава 13

Ліара повільно розтиснула пальці й під суворим поглядом директорки забрала руку, а потім і зовсім завела за спину. Куточки її губ дригнули у слабкій і винуватій усмішці.

— Вітаю... — Пробурмотіла вона.

— Вітаю. — Директорка підняла праву брову догори. — Хто ви?

— Ліара. Сьогодні вступила. — Опустивши вії, повідомила вона.

— Ах, так це ви? — Директорка замовкла, а Ліара побоялася навіть глянути на неї. Вона не знала, чи відображалася якась емоція на обличчі керівниці академії Арквелл. Але Ліара знала межі. І ще знала, що деякі з них щойно грубо порушила. — Мене попереджали про вас. Проходьте.

Вона штовхнула двері свого кабінету блідою рукою, залишаючи ще більше місця для проходу. Ліара не була повною, але відчула певний укол заздрощів, дивлячись на спину стрункої, як кипарис, директорки.

— Сідайте в крісло.

Коли Ліара виконала пропозицію-наказ і влаштувалася в м'якому кріслі темно-шоколадного кольору з якогось гладкого, матового й елегантного матеріалу, вона, захоплена, почала торкатися рукою вільного місця на сидінні, дивлячись униз. Доки не почула важке й слиняве дихання під столом. Біля ніг господині розташувався великий світло-золотистий пес із короткою шерстю.

Ліара підвела очі на директорку. Та ніяк не реагувала на те, що відбувалося.

Отже, це відбувалося у звичному порядку. Ліара б ніколи не подумала, що така елегантна жінка віддасть перевагу не хитрій гнучкій змії, витонченій кішці чи зухвалому кажану, а якомусь простенькому псові.

— Отже, Ліаро, дев'ятнадцять років. Відкрилася сила... учора? — Директорка потягнулася за тонкою палітуркою з чорного паперу. Вона перегортала своїми пальцями єдиний аркуш паперу, намагаючись виявити ще щось, крім поліційних приводів Ліари, короткої довідки про проживання в сирітському притулку та індикатора сили. Але тут нічого не було.

— Так.

— Отже, спочатку вам доведеться пройти скорочений курс. В іншому випадку не можна вивчати високу магію старших курсів, не маючи базових знань.

З рота Ліари вирвалося несподіване питання:

— Мене навчили сусіди по кімнаті відкривати портативну кишеню. Але вона виглядає дивно.

— Ваші сусіди по кімнаті — не викладачі. — Сухим тоном викарбувала директорка. — Покажіть, що у вас там... — Зітхнула вона. — Спочатку потрібно заплющити очі...

Директорка не встигла договорити, як вони опинилися в порожньому білому храмі. Ліара опустила руку.

— Ви швидко вчитеся. — Не втрачаючи самовладання, холодно сказала вона, анітрохи не бентежачись незручних обставин, що виникли. — Скорочений курс розраховано на чотири місяці. Вам вистачить і чотирьох тижнів.

Ліара зніяковіла. З того, що вона зрозуміла зі слів Дерека й Мейсі, базові знання освоїти в короткі терміни дуже важко. А якщо їх ще й так сильно урізають, то їй доведеться вночі займатися самоосвітою! До цього вона не була готова.

— У чому питання щодо вашого сховища? — Сухо перепитала директорка.

— Воно не відчувається як моє...

— Це ваше сховище. Просто воно відкрилося на потенціал вашої сили, а не ваших знань. Вашої енергії не вистачить, щоб його утримувати багато годин поспіль. Для цього є техніки відповідності. Ви дізнаєтеся про це на скороченому курсі. Пройдете цей матеріал першим.

— Д...добре. Дякую... — Не придумавши нічого більш зрозумілого, Ліара відповіла ввічливістю. Все ще сумніваючись у тому, що їй пробачать витівку з рослиною в приймальні директорки.

— Закривайте. Мені потрібно показати вам багато документів. — Втомлено сказала вона, потираючи перенісся. Тільки зараз Ліара помітила, що її нігті були такими ж червоними, як і помада.

Як тільки вони повернулися, директорка простягнула руку:

— Ваш ключ.

Ліара покірно віддала свій ключ. Той на мить спалахнув жовтим світлом, і в нього з'явився плаский срібний дармовис, схожий на жетон, який вона тепер примусово носила на шиї.

— Достатньо доторкнутися пальцем, щоб побачити свій розклад на день. Двома пальцями — і для вас розкриється інтерактивна карта. Жовтою точкою позначатиметься ваше місцеперебування в межах академії. Усі місця, дозволені для відвідування студентами, підписані. Вибираєте потрібне, і точка загоряється червоним. Маршрут буде помаранчевим. Ви ніколи не загубитеся, якщо не втратите ключ. — Швидко проінструктувала вона. — Усе ясно?

— Так, пані. — Ліара забрала свій ключ. — І вибачте. — Майже прошепотіла вона, відчуваючи провину через те, що сталося з рослиною.

— Так. — Директорка поставила лікті на стіл, переплела пальці й поклала голову на руки. — Не варто ображати магічні рослини. Вони можуть помститися.