Глава 12

— Це точно не портал? — Раптом запанікувала Мейсі. — Ліаро, ти можеш це закрити?

— Як? — Ліара хвилювалася, опинившись у цьому порожньому й холодному місці. Її непокоїло все. І це не було схоже на невеликі комори, які показували її сусіди.

— Просто відпусти. Вижени з себе повітря. — Якось зберігаючи спокій, наказав Дерек.

— Видихни, якщо не виходить концентрацією. — Пояснила Мейсі.

Ліара послухалася їх поривом сильного вітру, і вони повернулися до їхньої спальні на мінус шостому поверсі.

— То значить... це твоя портативна кишеня? — Відходячи від враження, запитав Дерек. — Там жити можна, — з певною заздрістю, кусаючи губи, завершив він.

— Я... я не знаю... Це не моє... — Непевно пробурмотіла Ліара.

Дерек і Мейсі схрестили на ній погляди. Відчуття від її «портативної кишені» були справді занадто іншими. Занадто схожими на портал. Дивна магія.

— Спробуй ще раз. — Рішуче наказав Дерек.

Ліара звела брови до перенісся й заперечно похитала головою.

Енергія там не була живою. Ні, навпаки, застряглою кам'яною й непохитною. Мертвою.

Вона боялася.

— Давай. — Провокував Дерек.

Ліара не хотіла йому піддаватися, тому заплющила очі.

— Слухай інструкції ще раз... — Дерек не встиг договорити, як вони опинилися знову в білому храмі.

Вони всі замовкли й затихли.

— Це щось... — Пробурмотіла Мейсі. — Ти щось! — Вигукнула вона, підходячи ближче до Ліари й хапаючи її за руки. — Ти дуже сильна! — Її очі захоплено блищали. Це було видно навіть у півтьмі храму. Мейсі підбігла й міцно схопила Ліару за руку. — Який тобі поставили рівень сили?

— Не знаю... — Протягнула вона, напружено озираючись. Щось у цій «коморі» було не так. Наче це був тимчасовий простір, що не належав їй. Але пояснювати відчуття так, щоб інший у них повірив, було важким завданням, тому Ліара промовчала.

— А картка в тебе якого кольору?

— Жовтого.

— Жовтого? — Різко перепитав Дерек.

— Це означає, що в тебе не менше шести балів сили. — Вклинилася Мейсі.

— І що? — Вона все ще озиралася по сторонах.

— Значить, що твоя магія небезпечна. Ні в мене, ні в Мейсі немає такого високого рівня. У бідняків з мінус шостого теж. Ці сили отримують діти високородних родин. Як ти тут опинилася? — Він стиснув губи в тонку лінію. А потім стиснув руки в кулаки й рушив до Ліари, маючи намір дізнатися правду.

— Я не знаю. — Швидко відмовилася вона. — Я з сирітського притулку. У мене немає батьків, і я нічого не знаю про магію. Лише те, що в мене прокинулася сила.

Дерек зупинився і з недовірою подивився на неї.

— Це все. — Наполягала Ліара.

— Це все, Дерек. — М'яко звернулася до нього Мейсі. — Чув?

Він кивнув:

— Тоді забираймося звідси. І більше не відкривай, поки не запитаєш у викладачів. Може, твоя сила тобі зовсім не підконтрольна.

Ліара згідно кивнула й, зітхнувши, закрила комору. Це місце було більш схоже на храм жертвоприношень Богу, а не безпечний особистий простір для юної дівчини.

Після повернення Ліарі навіть не дали часу дожувати в'ялену ковбаску. Показали на вихід, дав короткі інструкції — де шукати деканат.

Вона підкусила губу й вийшла, з жахом дивлячись на гвинтові сходи, що вели на шість поверхів угору.

Чіпляючись за серце й ледь дихаючи, їй якось вдалося піднятися нагору. Похитуючись, Ліара пройшлася коридорами академії. Їй належало ще піднятися на другий поверх. Ледве переставляючи ноги, вона йшла, проклинаючи все на світі. Якщо потрібно ходити сходами що дня, а якщо ще й двічі на день — вона помре! Ні! Вона викличе тих двох громил: Крістіана й Томаса й попросить їх безболісно її вбити.

Забувши постукати у двері, Ліара ввалилася в приймальню.

Величезна рослина з чорно-зеленим листям обвилася по всіх стінах, стелі й частково підлозі. Вона розрослася, створюючи тінь на вікнах і напівтемряву в приймальні.

— Хто?! — Пискляво гримнула рослина, поправляючи на великому листі під стелею вузькі окуляри в тонкій оправі.

— А ти хто?! — У відповідь огризнулася Ліара, хапаючись за одну з ліан рослини.

— Ой-йо-йой! — Заверещала вона.

Двері в кабінет відчинилися. Звідти виглянула молода дівчина. На вигляд не більше тридцяти років. У неї була блідо-біла, майже прозора шкіра, на якій занадто яскраво виділялися губи, нафарбовані червоною помадою. На ній була чорна довга сукня до підлоги, яка ховала туфлі своїм подолом.

— Що в тебе трапилося, Визглю? — Ковзнувши байдужим поглядом по Ліарі, вона подивилася на стелю.

Лист з окулярами повернувся в бік дівчини й пропищав:

— Це дівчисько схопила мене за ліану, пані директорко!