Глава 9

Ліара провела поглядом: пальці, які нахабно стискали її ключ, кисть, зап'ястя. Далі починався контур руки, який прикривала чорна сорочка.

Безперечно, хлопець.

Стиснувши зуби так, що у неї виступили щелепи, Ліара закинула голову і зіткнулася поглядом з чорними жорстокими очима.

— Сирітка?!

— Син коваля?!

Гнів, що спалахнув у її серці, поступово вгамувався. Хлопець засунув ключ у кишеню своїх штанів і, розпрямившись, у два кроки підійшов до Ліари й схопив її за плечі:

— З батьком щось? Чи з матір'ю?! Говори! — Дерек струснув її.

Вони були трохи знайомі з цим хлопцем, але бачилися рідко. Лише тоді, коли він приїжджав на канікули. Коваль і його дружина казали, що син вчиться, але Ліара не цікавилася, де й на кого.

Вона навіть не могла припустити, що у звичайних людей може народитися дитина, наділена чарівною силою.

Ліара повела плечима, змусивши Дерека розтиснути руки, і, ловлячи дрижаки, сказала, продовжуючи струшувати відчуття його дотику до своїх плечей:

— Не маю поняття. Я вже кілька днів не була на нічліжці. Відкрилася сила, і мене забрали до міністерства. І ось я тут. І до речі, — Ліара показала йому ключ.

Дерек широко розплющив очі й почав шпортати свої кишені — нічого.

— Це мій! — Здивовано вигукнув він.

— Ні, мій. — Наполягала Ліара. — Я отримала його на вході в господині дому. До того ж номер моєї кімнати шістсот два. І я сумніваюся, що в тебе такий самий. Ще ніколи хлопців не селили разом із дівчатами.

Ліара спиралася на свій досвід проживання в сирітському притулку. Ця система здавалася їй логічною, зрозумілою й природною. Вона б не хотіла жити разом із хлопцем в одній кімнаті, і навіть у голову Ліарі не могло прийти, що може бути спільна кімната.

Куточок губ Дерека зухвало поповз угору. Він, безперечно, знав більше, ніж вона. Тому зробив перебільшений жест рукою, схожий на урочистий поклін:

— Ласкаво просимо на шостий поверх для жебраків і нижчих за своєю природою та статком гаманця. Тут не ділять кімнати за статевою ознакою. Тому ми ділитимемо шістсот другу кімнату.

Ліара роззявила рота й завмерла. Новина звучала жахливо!

Чоловіки... лякали її.

— Але ключ я прошу повернути. Я щойно впустив свій, тому впевнений, що тобі доведеться пошукати той, що дала тобі господиня.

Ліара мовчки простягнула розкриту руку.

Вона вважала ключ своїм, але була настільки ошелешена новиною, що перестала боротися з обставинами.

Дерек простягнув палець і, торкнувшись ключа, схлипуючи охнув. По його обличчю пробігла невелика судома:

— Це твій ключ.

Криво посміхнувшись, тихо намагаючись взяти себе в руки, Ліара пройшла коридором і, знайшовши потрібні двері, увійшла всередину, нарочито гучно ляснувши дверима.

Дерек подивився їй услід, і коли силует Ліари зник, він опустився на коліна й почав нишпорити руками по сірому килиму з тонким потертим ворсом.

— Куди ж ти мене везеш цього разу..? — Під ніс собі бурмотів він.

Ліара стала посеред кімнати. Досить великий простір. Правда, без вікон. Стіни були викладені цеглою, пофарбованою у два кольори: одна половина кімнати в чорну фарбу, інша — у білу.

Чотири ліжка: одне зайняте на чорній половині. І воно, безперечно, належало Дереку: всюди символи вогню — різні картинки, приліплені на стіну: полум'я, лава, багаття, запалений камін... І робочі інструменти з кузні.

Ліара хмикнула — справжній спадкоємець сімейної справи.

Над узголів'ям ліжка хлопець розтягнув великий чорний рушник із зображенням білого черепа.

На білій половині теж було одне зайняте ліжко. За принципом ввічливості Ліара вибрала друге ліжко на білій половині.

Лише підійшла ближче, як почула за собою високий і ніжний голос:

— Привіт, я Мейсі!

Ліара різко обернулася. Перед нею стояв ангел у плоті. У неї навіть дух перехопило. Дівчина, яка представилася іменем Мейсі, була прекрасна. Не просто прекрасна — чудова.

Біляве кучеряве волосся до плечей, величезні світлі очі, облямовані каштановими віями, тонкий маленький носик і пухлі блискучі рожеві губки. Але найособливішими були загострені вушка, що стирчали з-під волосся.

— Лі…

Вона навіть на секунду втратила дар мовлення.