Глава 8

— Що?! — Обурилася Ліара.

Істота покашляла. Знову холодне повітря обволокло Ліару:

— Кажу... Шостий чи сьомий курс. Уточню у директриси. Картка?

Ліара потягнулася до шиї, думаючи зняти ланцюжок із жетоном.

— Колір! — Гримнула господиня «дому», поки кожне з її правих очей повільно наливалося помаранчевим світлом, стаючи схожим на розпечену лаву.

— Жовтий.

— Стихія?

— Повітря. — Швидко сказала вона, подумки радіючи, що запам'ятала свої вихідні дані.

— Добре. Кха! — Порив холодного повітря ледь не збив Ліару з ніг. Істота кашлянула й плюнула на щось на землю. Це щось дзенькнуло, вдаряючись об кам'яну підлогу. — Ключ від кімнати в гуртожитку. Платити-то нема чого? — Ставлячи риторичне питання, уточнила бабуся.

— Нема чого. — Ліара скоса поглянула. Праве око істоти стало червоним і тепер уважно дивилося на неї.

— Тоді 602. Кімнати для студентів жебраків. На вигляд бідненька, але чистенька. З'являться гроші — приходь. Поміняємо на інші апартаменти. — Вона захихикала, і хол став нормальним. Схожий на звичайну прихожу навчального закладу. Навіть нагадував ту, що була в школі при сирітському притулку Ліари. Єдиною глобальною відмінністю було те, що тут продовжувало бути пусто й тихо.

Ліара стиснула зуби й рушила просто вперед, не ризикуючи повертатися назад, щоб не натрапити знову на «бабусю-господиню».

Ліара помітила, що попереду видніється невеликий спуск униз. Точніше, спочатку їй так здалося, що він невеликий. Вона підійшла до поручнів і завмерла, широко розплющивши очі. Гвинтові сходи з практично вертикальним спуском вели вниз — знову в темряву.

Вона могла б піти далі вперед, але ключ у її руці став нагріватися. Це не було просте тепло, яке отримав метал від тіла. Ні, це було зовсім інше відчуття — жар, який обпік її долоню.

— Ай! — Вигукнула Ліара, розтиснула руки й випустила ключ із руки. Той шугонув і полетів униз.

Дзинь...

Ледве чутний брязкіт — усе, що залишилося в вухах Ліари.

— Пес Рангди, — прошипіла Ліара й бездумно кинулася вниз сходами, майже не тримаючись за бильця, чіпляючись лише пальцями.

Сходинки заводили її все нижче й нижче. Спочатку їй здалося, що ключ упав на перший підземний рівень, тому, помітивши, що сходовий марш перервався, Ліара кинулася розкішним коридором, застеленим червоним килимом із золотим шитвом. Він здався їй настільки новим, що вона навіть зніяковіла й у якийсь момент перестала бігти. Вона вже й так залишила глибокі брудні сліди своїми чобітьми.

Подумавши, що ключа тут не видно, Ліара навіть не стала обертатися. Так і пішла назад, намагаючись потрапити слід у слід по відбитках своїх підошов.

Перш ніж спуститися нижче, вона навіть задумливо постояла, роздумуючи, чи не слід їй спробувати прибрати за собою. Але ні мітли, ні ганчірки тут не було, тому, зітхнувши й подумки вибачившись, вона просто пішла далі.

Чим нижче вона спускалася, тими біднішими, похмурішими й не прикрашеними здавалися коридори.

— Що за витівки псів Рангди..? — Обурено бурмотіла собі під ніс Ліара, поки шукала ключ.

На мінус шостому поверсі вона раптом помітила слабке сяйво:

— Ось ти де! — Ліара кинулася вперед, бажаючи схопити ключ, але натрапила на чиюсь загорілу руку. Чоловічі пальці схопили її ключ і міцно стиснули.

— Це мій ключ.