Глава 7

З самого дитинства, у сирітському притулку, їм говорили про поклоніння білому божеству, бо він створив світ. Деяких наділив магією та владою. А деяким просто дозволив жити. І треба бути вдячним навіть за мале.

Слухаючи оті проповіді вихователів, Ліара завжди внутрішньо опиралася.

Навіщо взагалі дякувати чомусь, що позбавило її життєвих благ?

Так, вона була здоровою. Деякі діти в притулку не мали однієї руки чи ноги. Деякі, потрапляючи до притулку в немовляткові, взагалі не доживали до трьох років.

Але це злило Ліару ще більше. Вона так і не наважилася голосно обурюватися, висловити незгоду, хоча це почуття гострої несправедливості глибоко точило її зсередини. Так само глибоко, як і страх перед тими, хто отримав дари. Що такого вони зробили, щоб бути настільки впливовими?

Поїздка до академії давала їй шанс дізнатися відповіді на питання зсередини. Але Ліара боялася. Отримавши відповіді на питання, їй ніхто не дозволить нести цю правду людям. Їй просто закриють рота й стратять.

Усю дорогу, поки карета тряслася, іноді в'язнучи в трясовині, Ліара перебирала в голові всі сумніви та переживання.

Найбільше її непокоїла страта. А другим важливим хвилюванням були думки про те, що буде, коли у неї не виявиться магічної сили.

Ліару мало не під руки завели на ґанок академії.

Крістіан і Томас стояли біля кожної руки, готові схопити її під пахи й скрутити, як особливо небезпечну злочинницю.

Біля дверей їх ніхто не зустрічав.

— Просто зайдеш усередину й привітаєш берегиню дому.

— Хіба це дім? — Невпевнено запитала Ліара, знизу вгору дивлячись на чорну готичну будівлю з величезними високими шпилями, вікнами завитими чавунними ґратами та дубовими дверима.

— Звісно, дім. — Цокаючи язиком, відповів Томас. — Це дім кожного мага з високою кваліфікацією.

— І високим рівнем небезпеки. — Роздратовано завершив за ним думку Крістіан.

— Тут практично немає магів, які отримали зелені картки. — Він витяг із кишені своєї накидки простий металевий ланцюжок, на якому бовтався подовгастий жетон жовтого кольору. — Надягай і заходь. Не забудь привітати господиню. — Знову нагадав Крістіан.

Ліара взяла ланцюжок. Він був довгим, не мав замка, але він був і не потрібен. Легко наділа на шию й відчула легку, ледве помітну, але нову вагу.

— До побачення. — Не дивлячись ні на одного з них, Ліара зробила крок уперед і потягнула за ручку дверей.

Як і очікувалося — це було важко. Двері були величезні. Деревина, з якої вони були зроблені, була важкою. Крихка Ліара, трохи нижча за метр із шістдесятьма сантиметрами, здавалося, ніколи не зможе потягнути чи штовхнути такі двері.

Але, доклавши трохи зусиль, вона змогла відчинити вхід.

Маги ззаду лише хихикали, не докладаючи зусиль до допомоги. Але Ліара намагалася не звертати на це уваги. Ці два пси Рангди ледь не відправили її на страту — вони не варті уваги.

Ліара зайшла всередину. Хол коридору був темним, кам'яним і практично не освітленим.

— Вітаю... — Слабким голосом сказала вона. — Вітаю... господиню... дому... — Пошепки пробурмотіла вона собі під ніс, відчуваючи себе донькою троля.

Раптом на стінах різко відчинилися десятки пар жовто-золотих очей із вузьким вертикальними зіницями.

Невидимий рот відчинився, дихнув холодом, і по холу рознісся літній жіночий голос: скриплячий і незадоволений.

— Голосніше, дівчинко. Бабуся не чує.

— Вітаю... Господиню... Дому!

— М... — Протягнув голос, поки очі по одному кліпали. — Ходять тут... Чого треба? Який курс?

— Не знаю. — Тихо видавила з себе Ліара. — Я тут перший раз.

— Угу... А років тобі-то скільки?

— Дев'ятнадцять.

— О, доросла кобила.