Глава 6

Ліара похитнулася і, мов зламана, впала на спину. Лежачи та рахуючи сині зірки перед очима, вона подумала, що ті, хто зробив усю підлогу м'якою, знав, що саме тут відбуватиметься.

— Сім балів з десяти. — Почувся бездушний голос. Ні чоловік, ні жінка. Щось... Опудало? — Маг середнього ризику. Картка жовта. Стихія: повітря.

Після цього опудало повільно підняло руки догори, а потім згасли сині іскорки на вінку.

— Добре. Підіймайтеся. — Почулося з трибуни. — Вставайте. Зараз же відправитеся до Академії Арквелла.

Приголомшена Ліара схопилася і замахала руками:

— У мене немає магічних сил! Це помилка! Це помилка! — Вона налякана. Усе, що відбувалося — величезний ком із помилкових суджень і висновків. І вона була рішуче налаштована не потрапляти до системи магів.

Але вже за годину тремтіла в чорній кареті, яку навіть не запрягли кіньми, у компанії худого Томаса й Крістіана — мага з холодними очима.

Їй, звісно, ніхто не представився особисто. Ліара просто чула, як вони звертаються один до одного, і здавалося, вони були дуже близькими друзями. Говорили на робочі теми й про неї в третій особі, абсолютно не звертаючи уваги на її напружений, навіть злий погляд. Ліара переводила очі з одного мага на іншого, але їхня байдужість не піддалася тому, щоб розбити цю завісу гнівом.

— Чому мене не стратили, а відправили до академії?! — Не витримавши того, що її не вважають більшим, ніж меблі, вона вибухнула й викрикнула питання.

Томас нарешті подивився на неї й вказівним пальцем поправив окуляри з товстими лінзами на своєму тонкому носі:

— Міністерство у досудовому порядку розглянуло справу про крадіжку ста золотих. У результаті, було вважано, що інцидент вичерпано. Жертва повернула свої гроші, а злочинниця отримала покарання, відповідне за мірками звичайних людей. Після цього пробудила свої сили й тепер зобов'язана пройти навчальний матеріал, інакше... — Він зупинився й зі кривою посмішкою подивився на Ліару.

— Інакше, як маг небезпечного рівня, ще й з нечистими намірами в минулому, буде страчений по завершенні курсу. А протягом навчання за суб'єктом буде встановлено нагляд.

Ліара слухала з роззявленим ротом, переводила погляд з обличчя Томаса на обличчя Крістіана. І все ж таки задала ще одне питання сухим, тріснувшим голосом:

— Ви? — Маючи на увазі їх обох.

— Лише поза академією. Не повідомивши нам, що ти збираєшся покинути стіни академії Арквелла — тобі не можна виходити. — Сухо завершив Томас.

— В академії для цього існує педагогічний склад. — Підбив підсумок Крістіан.

У кареті повисла коротка тиша.

Після цього маги відвернулися й почали розмовляти один з одним, знову активно ігноруючи Ліару.

Вона простягла пальці до оксамитової темної штори й, відсунувши її, втупилася на вулицю.

Їй сказали, що на території академії знаходяться потужні протимагічні бар'єри, тому сюди не можна телепортуватися. Але існували особливі карети, на яких можна було безпечно пройти.

— Не висовуйся. — Крістіан простягнув руку й різко закрив штору. — Не корисно й не положено.

Ліара відкинулася на сидіння, схрестила руки на грудях і заплющила очі.

За вікном був мокрий осінній ліс: червоне, жовте й оранжеве листя тремтіло під сильними поривами холодного вітру. Деяке опадало й змішувалося з брудом дороги.

Ліара не знала, чому вона така слухняна. Вона думала, що її зачарував той незнайомий маг Ліам, який не показав свого обличчя, говорив загадками.

Але десь у глибині душі вона відчувала, що це страх перед всіма магами й магічним світом.

Вона не була їхньою частиною. Навпаки, вона була дуже далеко. І все, що було пов'язане з магією, лякало її.