Глава 3

Ліара здригнулася, але не повернулася. Її рука застрягла між прутів, і вона просто боялася її зламати, зробивши різкий рух.

Ментально переконуючи себе в тому, що їй просто причулося, вона знову простягла пальці до отвору в замку.

— А самотня дівчина рішуча, так?

Цього разу Ліара різко витягла руку та обернулася. За її спиною, розвалившись біля стіни камери в розслабленій позі, знаходився той самий жебрак-старець, який украв одну золоту монету з мосту.

Він був таким же брудним, як і раніше. Капюшон закривав його обличчя. І руки були зморшкуваті, схожі на руки старого.

Але голос. Голос був зовсім іншим. Молодим, зухвалим і навіть жартівливим. Наче людину тішила ситуація, що склалася.

Ліара завмерла біля ґрат. Вона міцно притулилася спиною до залізних прутів тюремної камери. Відчувала їх холод крізь свою тонку темно-синю накидку з поношеної вовни.

У сирітському притулку ніколи не було хороших речей. І навіть через два роки після випуску Ліарі не вдалося добути щось краще, ніж старі лахміття. Хоча, це була скоріше тролляча звичка.

Безтолковий магічний народець, здатний лише камені гортати на своїх міцних спинах — був дурним і дешевим, як і вартість їхньої праці.

Дитина троля було образою для звичайної людини. А для мага — формою грубої образи. Хоча не такою сильною, як «пес Рангди».

— Ти хто? — Сиплим голосом запитала Ліара, не рухаючись з місця.

Лівою рукою вона трималася за ґрати, намагаючись заспокоїти тремтіння, що оселилося в тілі.

— У старших питають «Хто ви?» — Він цмокнув язиком.

Ліарі хотілося, щоб він скинув капюшон і замість тієї темряви, що говорить, вона побачила його очі.

Вже у поглядах вона розбиралася. Завжди можна було сказати: дивляться з ненавистю чи розчаруванням, або не дивляться зовсім.

На ринку Ліара обдирала тих, хто ходив з розсіяним поглядом. Таких завжди було легко виявити: ходили повільно, їхні ноги часто заплутувалися, руки простягалися до гаманців у сумках, а потім вони забували закривати ті самі сумки.

Літня жінка, яку обікрала Ліара цього разу, була іншою.

Її погляд був колючим і цупким. Вона була як плющ — рослина, що вилася по заміських будинках, чіпляючись кігтиками, які були на їхніх листках. Нічим не позбутися, якщо не вирвати з коренем. Тільки оце була магічна рослина, яка вміла ховати свою душу.

Але коли баба дістала свій рожевий перламутровий гаманець і раптом блиснула сотнею золотих — Ліара ризикнула. І помилилася.

— Ти хто?

— А ти груба. — Чоловік сів рівніше, склавши ноги, але так і не показав обличчя, лише світле довге пасмо випало з-під капюшона.

Блондин. Не сивий. Значить, молодий.

Серце Ліари забилося сильніше. Що за маскарад?

З магами вона не була близько знайома. Ні. Взагалі не була знайома. Її знання про магічний світ були поверхневими, практично відсутніми.

Ліара просто знала, що існувала поруч із ними. І хтось із міністерства управління ввечері запалював ліхтарі.

Вона не знала, чого від них чекати. Чого чекати від нього.

— Як тебе звати?

Буденне питання прозвучало для неї отруйно.

— Не знаєш? — Хмикнула вона.

— Я не ясновидець. — З нотою роздратування в голосі відповів чоловік, наче йому вже набридла ця гра.

Відчуваючи, що ситуація стала небезпечнішою, вона швидко проговорила:

— Ліара.

— Ліам.

— Як святий Ліам? — Вона з недовірою вигнула брову, продовжуючи пальцями шукати замок. Робити це однією рукою, ще й за спиною, їй було дуже незручно, але Ліара не здавалася.

— Можеш називати святий Ліам.

— Не пороч ім'я святого.

Святий Ліам — Білий Бог, якому поклонялися всі маги Імперії. У столиці Арквелл навіть стояла величезна церква поруч із головною площею.

І навіть простий люд знав, хто створив цей світ і кому бити поклони.

Ліара ніколи цього не робила.

У сирітському притулку їх не привчали до цього, а після її взагалі не цікавило нічого, крім виживання.

Але ім'я святого Ліама знав кожен. У перший вихідний день кожного тижня всі стікалися на площу, щоб подякувати Богові за те, що він створив світ і дав життя.

Ліара нишпорила між багатіями, потай уносячи їхні гроші у свої кишені.

— Ти знаєш, що цим ім'ям заборонено називати звичайних магів?

— А бувають звичайні маги? — Саркастично перепитала Ліара.

Раптом Ліам встав і зробив ледве помітний рух руками — провів по своєму брудному плащу. І той став чистим. Зморшкувата шкіра на його руках стала рівною та гладкою.

Ані сліду того, що він ще годину тому валявся у бруді на міському мосту.

— Хочеш так само? — З хитринкою в голосі запитав він.