Глава 2

Її як непотрібну річ, прикували ланцюгом до відкидної багажної полиці за каретою поліцаїв. І всю дорогу вона бачила пропливаючі похмурі пейзажі задом-наперед.

Карета підстрибувала на вибоїнах. Задні дерев'яні колеса майже підскакували. І Ліару невисоко підкидало в повітря. Ланцюги тримали її міцно, тож із кожним новим приземленням вона відчувала лише зростаючу кількість синців на своєму тілі.

— Ох! — завила вона, коли черговий раз підстрибнула.

Руки щільно прив'язали до тіла по швах, Ліара навіть не могла дотягнутися, щоб погладити місце, де був забій.

Мука тривала деякий час, поки вони не виїхали з центрального округу. Там дорога стала ґрунтовою: пильною та м'якою.

Тепер замість ударів вона дихала густим димом, який здіймали колеса карети. Він злітав у повітря та осідав прямо на її мокрому й брудному обличчі.

— Кхе-кхе!! — Ноги Ліари вільно звисали в повітрі, тому вона розмахувала ними й била п'яткою по корпусу карети. — Відпустіть, пси Рангди! — Викрикнула вона, знову і знову вдаряючи ногою.

Але грубу лайку проігнорували, упевнено підганяючи коней, щоб швидше привезти їх до поліційного відділку Арквелла.

Коли карета зупинилася, поліцай вибіг, не чекаючи допомоги візника, і схопив Ліару як мішок із гнилою картоплею. По його перекривленому виразу обличчя вона зрозуміла, що він усе чув.

— Маленьке зіпсоване дівчисько. — Прошипів він, приставляючи до її щоки гострий ключ, яким мав відкрити замок на ланцюзі.

Ліара скосила очі, зі страхом дивлячись на зброю. Вона важко дихала, її груди нерівно здіймалися вгору-вниз. Майже будь-які рани можна зцілити магічними предметами. Якщо в тебе є гроші їх купити.

— Пані, в якої ти вкрала гаманець, була милостива і дозволила відпустити тебе після ночі тряски. — Він сильніше притиснув ключ до щоки Ліари. Вона видала ледь помітне зітхання.

Страх затьмарив її гордість і злість. Вона тут же забелькотала:

— Вибачте, пане. Вибачте, пане. Я — дочка троля, була неправа. Неправа... Благаю, помилуйте!.. — Її голос зірвався.

Поліцай скрипнув зубами:

— Точно. Дочка троля. — Він криво посміхнувся на образливі слова, які вона сама собі сказала. — Така сама тупа й непотрібна, як і весь цей народ. — Хмикнув, але ключ прибрав.

Ліара видихнула, не помічаючи, як по її щоці сповзає сльозина. Пережитий страх зробив її слабкою.

Поліцай вставив ключ у замок ланцюга, але замість того, щоб відкрити, підняв руку і великим пальцем стер сльозу з її щоки, ще більше розмазуючи бруд на обличчі:

— Вмилась — і вийшла б із тебе симпатична нічна фея. 

Поки поліцай відкривав замок, Ліара невідривно стежила за рухами його пальців. Вона навіть затримала подих, аби нічим не видати, що вона ще жива.

У поліційному відділку виявився лише один поліцай, який уже дрімав. І в приміщенні, на подив Ліари, було дуже тепло.

Її сонно прийняли й так само сонно провели до заґратованої камери. Сонно зняли наручники. Сонно вимкнули світло, залишивши лише одну жовту, зовсім звичайну лампочку, що світила над робочим столом сонного молодого поліцая.

Він, ледь переставляючи ноги, дістався свого стільця і, безвольно гепнувшись, одразу ж захропів.

Це була звичайна камера, а не камера Чотирьох Пір Року. У цьому Ліарі пощастило. Поліцай міцно спав, як убитий. І в цьому їй теж пощастило.

Не збираючись затримуватися у відділку на всю ніч, вона просунула руку крізь ґрати та торкнулася пальцями замка. Намацавши отвір, вона переможно усміхнулася.

Раптом за її спиною почувся насмішкуватий голос:

— І куди самотня дівчина зібралася проти ночі?