Глава 1

Ліара мчала вздовж ринкових рядів.

Вона міцно притискала до свого стегна рвану стару сумку.

— Злодійка! — Пронизливий крик за її спиною ніяк не припинявся.

У сумці був маленький і кокетливий рожевий гаманець, який вона потай узяла в одній знатної літньої пані. Від цього зі старою нічого не станеться.

А от Ліарі сотня золотих може врятувати життя.

Принаймні, вона в це вірила, шльопаючи грубими чобітьми по брудній мостовій, повній калюж.

— Тримайте злодійку!!!

Пронизливі крики не припинялися.

Вечоріло.

Останній проблиск блідо-рожевого сонячного променя забарвлював лише небо.

Ліара звернула у вузький провулок і здригнулася. Огидне місце. Тут жили вже ті, хто опустив руки та втратив надію.

Хвороби та злидні.

Вона бігла щосили, не підіймаючи погляду на схудлі, але досі живі тіла, що простягали до неї руки.

Найближчі вулиці до ринку завжди були такими... огидними.

Поступово, крики за спиною затихли. Але Ліара не дозволяла собі розслабитися. До місця, яке стало її тимчасовим домом, після того, як вона пішла з сирітського будинку, було ще далеко.

Вона вибігла до широкого мосту, мощеного каменями неправильної форми.

Мокрі липке листя прилипли до її чобіт. Було ковзко, але Ліара не хотіла втрачати ані секунди.

Колеса колісниці та возів гуркотіли. Маги з верховної адміністрації вже запалили ліхтарі. На вулиці стрімко спорожніло. Лише брудний жебрак, який втулився в темно-сірий плащ, стояв по центру дороги з простягненою рукою. До комендантської години залишалося близько трьох годин.

Міцно притиснувши до себе сумку, Ліара не помітила каменя, що виступав. Вона зачепилася гострим носком свого черевика. Впустила сумку. Простягла руки, щоб втриматися, але лише штовхнула жебрака-старця. І гепнулась посеред дороги. Навіть злякатися не встигла.

Рожевий кокетливий гаманець випав. Розкрився. Золоті монети покотилися порожнечами, між каменями мощеного мосту.

Чиясь брудна рука схопила одну золоту монету. Ліара бачила лише вузлуваті старі пальці, вимазані у бруді.

— Мої гроші... — Слабким голосом, простогнала вона.

Гуркіт воза вже був над її головою. Ліара міцно заплющила очі.

— Тпру!!! — Оглушливо гучно закричав візник.

І раптом, коні замерли прямо над Ліарою, капаючи своєю розігрітою слиною на її потилицю.

— Святого Ліама! Божевільне дівчисько! — Візник зіскочив з козлів і кинувся до Ліари, вдаряючи ногою по ребрах — змушуючи перевернутися. — Поліцаїв на тебе нема! Зараз же викличу!

— Тримайте її! — Раптом з іншого боку вулиці, почувся викрик злобної радості. — Злодійка вкрала мій гаманець!

Разом із літньою леді до них поспішав поліцай. Візник плюнув собі під ноги:

— Ще з однією проблемою зв'язався.

Брудне волосся прилипло до вологого чола Ліари. Вона втупилася в небо. Лише на обрії виднілася слабка рожева смуга. Вулиці поглинула ніч. Як і її надії спокійно пожити пару місяців, не займаючись на ринку дрібними крадіжками.

— Вставай! — Поліцай прямо над головою в Ліари та наказав грубим голосом.

— Не чіпайте дівчину... — Раптом почулося дзеленчання старої людини. Голос не був схожий на ту бабульку, яку вона обікрала. — Вона мені життя... врятувала...

Жебрак-старий.

Людина простягнула до неї брудну руку. Ці пальці вона впізнала. Він узяв одну із золотих монет, що випали з гаманця.

Ані літня пані, ані поліцай, ані візник не звернули серйозної уваги на нього. Вони всі схрестили погляди на Ліарі.

А коли вона підвелася, поліціянт тут же замкнув її в магічні наручники.

У світі, де багато простих людей — сила чарівників все одно цінувалася більше. Один їхній рух — і той, хто завинив просто зникне з лиця землі.

Поліцай був людиною. Але йому видали деякі іграшки. Магічні наручники самі надягались на людину. А якщо це був ще й нижчий маг — то стримували його силу, позбавляючи будь-яких привілеїв чародіїв.

Ліара зі злістю штовхнула носком черевика камінь за який зачепилася, але лише залишила чергову подряпину на поношеному взутті.

Ніхто не помітив крадіжку одного золотого. Тому до камери Чотирьох Пір Року відправили лише Ліару.

Протягом ночі там змінювалося п'ять типів погодних умов: прямо зі стелі хльостав безперервний дощ, потім пекла палюча спека. Сонця не було, лише жар, який виходив від стін і здавалося спалював шкіру, миттєво добираючись до нутрощів. Слідом пронизливий до кісток вітер. А потім валив сніг. Поки врешті, все не покривалося крижаною кіркою через холод якої, зуб на зуб не потрапляв.

Принаймні, такі чутки ходили про камеру Чотирьох Пір Року.