Пролог: Ті, що блукають у карпатських туманах

Пролог: Ті, що блукають у карпатських туманах

Маруся — дівчина з очима карпатського неба

Якщо подивитися в очі Марусі, здавалося, ніби заглядаєш у саме серце гірського озера після грози — такі вони були глибокі, чисті й незабутньо блакитні. Вона ходила по землі тихо, наче лісова мавка, а в її сумці завжди ховався старенький блокнот, списаний дрібним почерком. Маруся жила у світі казок та віршів, які сама ж і вигадувала. Вона мріяла, що одного дня її книга побачить світ, але зараз її серце боліло за інше — за маму, яка раптово занедужала, і на лікування якої потрібні були великі гроші.

Оксанка — вірна подруга та мрійниця

Оксанка була для Марусі ближчою за сестру. Дзвінка, непосидюча, як гірський струмок, вона завжди знала всі новини в селі. Оксанка мала власну велику мету — вона затято збирала кожну копійку, щоб поїхати до великого міста й вступити на навчання. Саме Оксанка, прибігши одного ранку із захеканим подихом, принесла Марусі звістку, яка змінила все.

Марк — блідий господар маєтку «Туман»

Про нього пошепки говорили, що він не зовсім людина. Високий, стрункий, із волоссям темнішим за карпатську ніч і шкірою блідою, наче гірський кришталь, Марк здавався принцом із давніх похмурих казок — справжнім вампіром, що ховається від сонячного світла. Його погляд був холодним і пронизливим, а серце — закритим на замок після смерті дідуся, який залишив йому у спадок величезну ґражду. Марк був гордим і суворим, але під цією крижаною маскою ховалася самотність, густіша за тумани навколо його дому.

Влад — харизматичний лицар і вірний друг

Влад був повною протилежністю Марка. Енергійний, усміхнений, із палким поглядом та легким характером, він наче приносив із собою сонце туди, де панував морок. Влад приїхав у гори разом із Марком як найкращий друг і бізнес-партнер, щоб допомогти перетворити старовинний маєток на розкішний готель. Він умів зачарувати словом будь-кого, але навіть не здогадувався, що незабаром його відданість другу зіткнеться з найвищим випробуванням — коханням.

Розділ 1: Поклик Чорного лісу

Туман у цих краях не просто сходив із гір — він жив своїм власним, таємничим життям. Він обіймав столітні смереки, стелився під ноги й ховав від людських очей вершину, на якій велично височів маєток «Туман».

— Марусько, ти тільки уяви, які це гроші! — Оксанка емоційно розмахувала руками, ледь встигаючи за подругою, що швидко йшла лісовою стежкою. — Там платять стільки, що я за місяць зберу на свій омріяний університет, а ти… ти нарешті зможеш надрукувати свою книгу! І мамі купимо найкращі ліки, чуєш?

Маруся зупинилася, притискаючи до грудей свій блокнот із казками. Серце в грудях калатало, наче наполохана пташка. Вона подивилася вгору, де крізь біле плетиво туману проглядалися темні гострі шпилі старовинної ґражди. Про це місце ходили лихі чутки. Казали, що новий господар, який приїхав із міста, забирає душі тих, хто дивиться йому в очі.

— Мені страшно, Оксанко, — тихо промовила Маруся, і в її блакитних очах відбився острах перед невідомим. — Старі люди кажуть, що той маєток проклятий.

— Та яке прокляття, Марусь! — відмахнулася подруга, хапаючи її за руку. — То все вигадки. Там просто живуть двоє багатих міських хлопців, які відкривають готель. Ходімо, наша зміна починається прямо зараз. Казка сама себе не напише, а мамі треба допомогти.

Маруся глибоко вдихнула прохолодне гірське повітря, пахнуче глицею та вологою. Подруга мала рацію. Заради мами і заради своєї мрії вона готова була увійти навіть у лігво самого мольфара.

Дівчата підійшли до масивних дубових воріт. Тільки-но Маруся торкнулася холодного металевого кільця, щоб постукати, як ворота з тихим рипінням відчинилися самі, впускаючи їх у двір, залитий густим сірим туманом.

На порозі маєтку з'явилися дві постаті. Один із них — усміхнений, високий хлопець у розстебнутому пальті — привітно махнув рукою. Це був Влад. А от за його спиною, у півтіні веранди, стояв той, від одного погляду на якого у Марусі перехопило подих. Бліде обличчя, тонкі аристократичні риси й очі, чорні та глибокі, як нічне небо над Чорногорою.

Марк дивився на дівчат, що прийшли влаштовуватися на роботу, і його погляд зупинився на Марусі. Туман навколо них наче став ще густішим, замикаючи пастку часу, відлічуючи перші хвилини з тих шести місяців, які у нього залишилися...

— Доброго дня, красуні! — Влад миттєво зробив крок уперед, розбиваючи своєю сонячною усмішкою густу прохолоду туману. Його погляд грайливо пройшовся спочатку по Оксанці, а потім зупинився на глибоких блакитних очах Марусі. — Ми, звісно, чекали на помічниць, але не думали, що до нас завітають справжні лісові мавки. Я Влад. А цей похмурий граф за моєю спиною — Марк.

Оксанка одразу спалахнула рум'янцем, кокетливо поправила волосся й усміхнулася у відповідь:

— Я Оксанка. А це моя подруга Маруся. Ми прийшли працювати, а не на компліменти зважати, хоча початок мені подобається.

— О, з вами ми точно спрацюємося, Оксаночко, — підмігнув Влад, явно задоволений такою реакцією. Він повернувся до Марусі, яка стояла рівно, гордо піднявши підборіддя, і навіть не думала усміхатися. — А от друга мавка у нас, схоже, з характером?

Марк у цей час повільно вийшов із тіні веранди. Його бліде обличчя не виражало жодної емоції, а темні очі звузилися, коли він оглянув дівчат. Його погляд затримався на старенькій сумці Марусі та її заношених кедах. Він презирливо зморщив ніс. Дівчина здалася йому надто простою, провінційною і... задерикуватою. Вона абсолютно не вписувалася в його уявлення про розкішний готель.

— Нам потрібні працівники, Владе, а не об'єкти для твого флірту, — холодно, наче крига хруснула, процідив Марк. — І мені здається, ця... дівчина навряд чи впорається з роботою у такому великому маєтку. Вона виглядає так, ніби її саму треба рятувати від вітру.