Розділ 19. Пробудження

Один келих перед сном — це добре. Два — якщо в хорошій компанії. Третій Огнеслав ніколи не пив. Ні на бенкетах, ні за вечерею з черговою пасією, ні в компанії друзів, яких у нього, чесно кажучи, не те щоб було багато, ні навіть на власному весіллі.

Сьогодні він випив чотири.

Знав, що це не допоможе заглушити поклик, але все одно випив. Дивно. З того часу, як він в’їхав на землі князівства він не відчував його. А от сьогодні… вночі…

Поклик не був словами. Не був вимогою. Не був чимось,  про що можна розповісти і отримати розумне пояснення.

Це швидше була емоція. Чужа. Чуже бажання отримати його собі. Чужа обіцянка майже абсолютної влади, майже безмежної магічної сили. Натомість він мав віддати цій силі себе.

Огнеслав не дуже розумів, що від нього хоче ця невідома сила, але боявся. Боявся настільки, що нікому не розповідав про цей поклик. Навіть Горицвіту, хоча той вчив і наставляв його з трьох років. Майбутнього короля, навіть якщо він не має магічної сили, за традицією має навчати придворний маг.

Огнеслав здогадувався, що його кличе Праліс, і це була ще одна причина мовчати. Сам він того, хто розповів би про щось подібне, стратив би нероздумуючи.

Несподівано перед ним ліг папірець: «Праліс перейшов річку».

— Отже, князівство Руж теж скоро поглинуть хащі. Вони вже захопили пів королівства. Я повинен  це спинити.

Поклик відповів обіцянкою… ні, готовністю допомогти…

Серце наче холодна рука здавила. Огнеслав залпом допив вино, що ще залишалося в келиху.

«Потрібно розбудити князівну. Доки вона ще жива»

— Князівна Руж. Тепер уже княгиня. Вона — єдина спадкоємиця, тож наслідує батькові землі. Настільки мені відомо, інших спадкоємців у князя не було, хіба що він залишив заповіт.

«Не залишив».

— Добре.

«Звільни її»

— Тільки її? Там багато дівчат. Чого тобі саме ця потрібна?

«Її княгиня приспала останньою. Інших уже не врятувати. Рогнеду — ще можна».

— Сподіваюсь, завтра я про це не пожалкую.

Огнеслав устав з крісла. В голові трохи паморочилося, чи то від випитого, чи то від поклику, який повернувся з новою силою.

Горицвіт буде незадоволений.

В підвал Огнеслав все ж спустився.

— Ця? — він спинився над гробом з чорноволосою дівчиною в жовтій сукні. — Гарненька. Що мені робити? Просто відкрити кришку?

«Так», — в повітрі завис лист паперу і олівець.

— Гаразд.

Огнеслав підняв важкеньке віко.

— Ваша світлість, прокидайтеся. Мені її поторсати?

«Дістаньте гребінь з волосся»

— Знайшов, — Огнеслав вийняв гребінець і дівчина відразу розплющила очі. — Спрацювало! Ваша світлість…

Король хотів подати дівчині руку, щоб допомогти піднятися, але князівна різко вистрибнула з гроба, повалила свого рятівника на підлогу і прокусила йому горло.

Огнеслав з жахом усвідомив, що йому не вистачає сили, щоб відштовхнути її. Вродлива дівчина виявилася жахливим монстром, який зараз жадібно пив кров. Горицвіт був правий, він таки догрався… Це була остання думка перед тим, як король Огнеслав втратив свідомість.

Отямився він від того, що йому в рот вливали щось гірке. Мимоволі ковтнув і закашлявся.

— Живий, — з полегшенням видихнув жіночий голос.

Огнеслав розплющив очі. Побачив над собою обличчя князівни і сахнувся.

— Тихіше, не смикайтеся. Рана ледве затягнулася. Я вас трішки погризла, вибачте. Не пробуйте говорити. Вам потрібно в ліжко. Давайте, я допоможу вам дійти. Потім принесу ще одне зілля. Я хороші зілля варю, за кілька годин рана загоїться.

— Горицвіт… — все ж прохрипів Огнеслав.

— Що? — князівна озирнулася, наче слухала когось невидимого, — Горицвіт — придворний маг? А ви, виходить,  король?

Огнеслав кивнув.

— Ми не будемо нікого гукати, — рішуче заперечила дівчина. — Спершу я вас підлікую, а вже потім ви запевнити свого мага, що я більше не буду на вас нападати. Раніше я так не робила. Сподіваюсь, що і надалі не буду нікого кусати. Підводьтеся, я допоможу.

Князівна легко, наче він був дитиною а не рослим мужиком, підняла його з підлоги, на мить завмерла, наче сама дивуючись своїй силі, а потім підхопила під руку і  повела нагору.

— Ви ж князівна Рогнеда? — з підозрою запитав Огнеслав.

— Хіба ви не знаєте, кого врятували?

— Мене переконали, що ви і є донька князя, але, можливо, я був надто довірливим.

— Ви дійсно надто довірливі. Особливо як для короля.

— Вважаєте, король має бути більш підозрілим?

— Швидше, обережним. І не довіряти всьому, що пишуть невідомі істоти.

— Таке враження, що ви добре знаєте мого придворного мага. Ви говорите його словами.

— Ваш маг — дуже мудра людина.

— Добре, що хоч хтось це розуміє, — їм назустріч вийшов Горицвіт.

— О, магістре, радий вас бачити, — Огнеслав знову відчув себе малим хлопчиськом, якого спіймали на черговій шкоді. — Я звільнив молоду княгиню.

— Князівну, — виправила його Рогнеда.

— Ваш батько помер, то ж ви успадковуєте титул, — пояснив маг.

— А княгиня? — напружилась Рогнеда.

— Теж померла.

— Це добре, — Рогнеда кивнула, — отже вона не зможе знову мене приспати. Ви володієте зціленням? Королю потрібна допомога. Він трішки поранився, коли рятував мене.

— На ногах стоїть — тож обійдеться, — відповів маг. — Можливо, наступного разу подумає, перш ніж лізти в небезпеку.

— Ви самі в це вірите? — поцікавилась Рогнеда.

— Не вірю, — приречено зітхнув Горицвіт. Свого вінценосного учня він надто добре знав.

— То допоможіть. Нащо йому даремно страждати?

— Та все гаразд, я… — Огнеслав спробував прийняти впевнений вигляд, хоча від слабкості паморочилась голова і хотілось тільки одного: впасти в ліжко і щоб ніхто не заважав спати.

— Тільки заради вас, княгине, —  Горицвіт закотив очі, але все ж використав цілюще заклинання.