Розділ 16. Стилет, тканина і могила

— Ви нам заважаєте, ваша світлість, — слова зірвалися раніше, ніж Рогнеда встигла усвідомити їх зміст.

— То я вам заважаю, — Сирена повільно зробила кілька кроків до них.

— Панно, перевдягніться, — Ян спробував її відсунути, але Рогнеда не здвинулась з місця. — Візьміть себе в руки. Ви можете.

Він схопив Рогнеду за талію і переставив убік.

— Ваша світлість, я віддав вам сукню ще вчора, — Ян повернувся до княгині і максимально офіційно вклонився.

— Ти завісив дзеркало і вирішив розважитися з цією шваброю, — голос Сирени сочився отрутою. — І ти знову пошив їй сукню. Думав, я не дізнаюсь?

— Ваша світлість, ми вже говорили про це…

— Ти мене зрадив.

— Ні.

Якусь мить вони міряли один одного поглядом.

— Тоді запропонуй їй сукню, яку ти скроїв для артефакту, — наказала княгиня.

— Ні.

— Ні? — Сирена криво посміхнулася. Її рука зникла в складках спідниці.

— Князівна — моя учениця. Вона єдина, крім мене, кого слухаються нитки. Я не віддам її.

— То тепер вона — єдина.

— Сирено… — заперечити Ян не встиг.

Княгиня вихопила із складок сукні стилет і кинула його в Рогнеду.

— Ні! — Ян спробував відбити зброю. Гостре лезо вп’ялося йому в руку.

— Клята дівка! Будь ти…

Договорити прокляття княгиня не встигла. Відріз полотна злетів з полиці і сповив її від маківки до п’ят, затуляючи рота, притискаючи руки до тіла, плутаючи ноги.

Сирена кулем упала на підлогу. Вона ледве могла слабо смикатися та хрипіти.

Ян теж не встояв на ногах.

— Майстре! — Рогнеда кинулась до нього. — Я можу допомогти? Чи краще знайти цілителя? Мага в палаці більше немає, але…

— Цить, — спинив її Ян. — Не торкайся стилета руками, інакше прокляття перекинеться і на тебе.

— Як його зняти?

— Ніяк, — Ян на очах вкривався блідістю. Крові виступило небагато, але фатальними були саме чари, що лежали на стилеті, а не рана. — Пообіцяй, що зробиш, як я попрошу.

— Звісно. Обіцяю.

— В комоді верхня крайня ліва шухляда. Дістань звідти дві скриньки. Поклади мені на груди.

— Зараз, — Рогнеда кинулася до комода. — Ось. Ці?

Кожна скринька було розміром з дві долоні.

— Так. Візьми трохи горішків і поклади мені в кишеню, — кожна наступне слово давалося йому важче, за попереднє.

— Гаразд, — Рогнеда кинулася до підвіконня. Захопила жменю горішків ліщини і слухняно поклала їх у кишеню кравця.

— Закопай мене в саду. На клумбі.

— Що?

— Я зараз помру…

— Ні! У мене ж є зілля! Я сама тебе зцілю! Хвилинку!

Ян стиснув її руку, утримуючи коло себе.

— Мені не можна на кладовище. Чуєш? Не дозволяй хоронити на кладовищі. Жодних людських похоронних обрядів. В саду. Закопай мене в саду.

 — Яне?!

Але кравець більше не озивався. Він застиг, блідий і нерухомий — мертвий.

Червону сукню Рогнеда зняла. Знову вбралася в свою чорну. Виглянула про всяк випадок в коридор: тихо. У вечірній час слуги закінчували роботу і збиралися на кухні для вечері. Замок, що й так мав менше обслуги, ніж вимагав його розмір, порожнів і затихав до світанку, коли покоївки знову починали натирати підлогу, мити сходи та вікна.

Рогнеда залишила двері прочиненими і повернулася до Яна.

Сирена смикнулась, намагаючись звільнитися від полотна, що міцно утримувало її, не дозволяючи звільнитися і встати.

 Не довго думаючи, Рогнеда підхопила важку металеву скриньку із нитками і вдарила нею княгиню по голові. Та затихла.

Підхопивши Яна під пахви, Рогнеда потягла його вниз, до виходу в сад. Про те, що вона буде говорити, якщо раптом хтось таки трапиться їй на зустріч, Рогнеда не думала. Шмигаючи носом і час від часу витираючи сльози рукавом, вона витягла тіло кравця в сад. Поклала за розлогими кущами гортензії, що росли коло тераси, і пішла за лопатою.

Ян просив поховати його на клумбі.

Лопата, зі слідами іржі та розсохлим держаком знайшлася в коморі будинку покійної ворожки.

Снігу було мало, та й той за день підтанув і змішався з вологою землею, перетворившись на брудну суміш. Не звертаючи уваги на холод і темряву, Рогнеда побрела садом, шукаючи місце для могили. Під ногами хлюпала багнюка, а вечірнє сонце фарбувало все довкола в моторошний кривавий колір.

Рогнеда знайшла затишну клумбу в середині саду, в стороні від центральної трояндової алеї — щоб ніхто зайвий раз не тривожив могилу. І тільки викопавши більш-менш  глибоку яму, зрозуміла, що це ж доведеться знову тягти тіло.

Зціпивши зуби, Рогнеда із останніх сил перетягнула Яна до підготовленої могили. Поклала його на спину. На грудях розмістила ті дві дерев’яні скриньки, про які він просив.

— Прощай, — вона кліпнула, відганяючи сльози, і засипала могилу землею. Тремтячими від втоми руками розрівняла землю і присипала опалим листям та змішаним із землею снігом, щоб хоч трохи приховати сліди.

І тільки після цього відчула холод. Обхопивши плечі руками і стримуючи дрижаки, вона поспішила повернутися до замку. Зайшовши в середину видихнула: тут не було тепло, але принаймні, мороз не дошкуляв так, як зовні.

Вона не помітила, як з темного кутка виступила жіноча постать. Сирена ухопила Рогнеду за все ще розпатлані коси і ввіткнула в волосся гребінь із сонною руною. Рогнеда в ту ж мить заснула і м’яко повалилася на підлогу.