Розділ 12. Ельф

В хатинці ворожки пахло пусткою і сирістю. Лукреція померла майже три роки тому і, здається, з того часу ніхто не заходив до її будинку.

В шафі залишився одяг, трави, як і колись, висіли під стелею, а на столі лежала покинута колода карт. Усе припорошене пилом, забуте, покинуте.

Рогнеда узяла колоду, перетасувала і навмання витягла три карти: король, смерть і знову король.

Дивно. Незрозуміло. І поряд немає нікого, хто міг би розтлумачити.

Вона поклала карти на місце.

В будинку все ще жили спогади, але вони не могли замінити пані Лукрецію і її уроки. Рогнеда підійшла до давно вистиглої печі. Принаймні, ніхто не заважатиме їй знову займатися травництвом. Звісно, якщо батько покине цю дурну ідею видати її заміж.

Рогнеда вийшла з будинку і зачинила двері на клямку. Час повертатися в замок. Над головою пурхнув ворон. Той самий? Великий чорний птах іноді навідував її на фермі. Ховався серед в гіллі, через вікно спостерігаючи за нею. Рогнеді подобалось думати, що це той самий зооморф, якого вона колись вилікувала.

Листя шурхотіло під ногами.  Нікому було прибрати його з алей. Сад заріс бур’яном, давно не стрижені дерева втратили свою форму і ошатність, і тільки чорні з золотими прожилками троянди квітнули так само пишно, як і одинадцять років тому.

— Рогнедо.

Вона озирнулася на голос. Із зарослів до неї ступив чорнявий молодик. Довге волосся, гострі вуха, дивна корона, схожа на переплетіння золотих гілок…

— Радий тебе бачити.

— Ельдар, — Рогнеда упізнала його. Мимоволі потерла палець, на який він колись вдягнув їй перстень. Майстер, коли побачив ту обручку, звелів сховати…

— Радий, що ти мене пам’ятаєш, — ельф підійшов і став за крок від неї. Хотів узяти за руку, та Рогнеда мимоволі відступила. — Я прийшов по тебе.

— Ні, — вона сховала руки за спину.

— Ти моя наречена. Пам’ятаєш?

Від його усмішки серце пропустило удар. Рогнеда сама не помітила, як усміхнулася у відповідь.

— Ти прийняла мій перстень. Ти чекала на мене. І я прийшов.

В грудях стало млосно і тремтливо. Він прийшов. Рогнеда зробила крок назустріч. Руки розслаблено повисли вздовж тіла.

— Я заберу тебе в свій замок і ти станеш моєю дружиною.

Він піймав її погляд і Рогнеда вже не змогла відвести очей.

— Дружиною? — нестримна радість накрила з головою. Серце забилося швидше.  

— Ми заручилися дванадцять років тому, — Ельдар узяв її руки в свої. — Я прийшов, щоб виконати свою обіцянку.

Він нахилився за поцілунком, але несподіваний удар в плече розвернув його, і губи тільки мазнули по щоці.

— Рогнедо, знайди перстень і поверни йому. Хутко! — майстер Ян відштовхнув її в сторону.

— Кар! — над алеєю пролетів ворон.

— Не втручайся, — гнівно блиснув очима Ельдар.

— Знайдеш іншу.

Ян став напроти нього. На праву руку він намотав довгий шмат тканини, який звивався, наче мав власну волю. В іншій тримав ножиці.

— Ти не маєш на неї прав, — ельф дістав меча. — Ти їй не батько і не чоловік.

— Я її наставник. І я не віддам її тобі.

— Кар! — ворон пролетів над головою Рогнеди, торкаючись крилом маківки. Перстень! Вона кинулася до замку.

Ще ніколи сад не здавався таким великим, а сходи — настільки довгими. Нарешті Рогнеда забігла в свою кімнату. Тоді, дванадцять років тому, вона відламала бильце ліжка, видовбала там ножицями невелику заглибину в яку і сховала подарунок дивного незнайомця.

Рогнеда зняла відламане бильце. Є! Її сховку так ніхто і не знайшов.

Схопивши обручку Рогнеда побігла назад.

На трояндовій алеї тривав бій. Шмат тканини був наче продовження руки кравця. Тканина, немов велетенський кулак, ударила Ельдара в груди, змушуючи його триматися на відстані і не дозволяючи дотягтися мечем до Яна.

Обидва були закривавлені.

Довкола ельфа літали ножиці, він ледве встигав відбиватися від гострих лез.

— Кар! — ворон знову нагадав про себе і про те, що потрібно діяти, а не милуватися двобієм.  

Рогнеда пожбурила обручку в ельфа.

— Я розриваю заручини! Ти не маєш переді мною зобов’язань. Я не маю на тебе прав. Нас більше нічого не пов’язує.

Ельдар і Ян спинилися одночасно.

— Толку тепер тобі від неї, — крякнув ворон і сів на плече Рогнеді. Та похитнулася під його вагою і скосила очі: таки той самий, це його вона зіллям відпоювала.

Ельф зміряв птаха похмурим поглядом. Потім подивився на кравця.

— Тобі не варто повертатися до Пралісу, — він заховав меч в піхви. Затиснув долонею рану на плечі і пішов у напрямку найближчого дерева. Увійшов в стовбур і зник.

— Пішов, — крякнув ворон, а потім дзьобнув Рогнеду в вухо, привертаючи її увагу. — Ти врятувала мені життя, я врятував тебе від Короля ельфів. Борг сплачено.

Ворон перелетів з її плеча на гілку дерева.

— Добре, що цього разу все обійшлося, — Ян намотав тканину на руку, заховав ножиці в кишеню і нахилився, піднімаючи щось з землі. Палець.

— Допоможеш примотати? — він дістав з кишені червону стрічку.

— Вам потрібно до цілителя, майстре Яне.

— Ні, — він приставив відрубаний палець на місце. Рогнеда встигла помітити на обрубку, на місці зрізу, кільця, як на відрізаній гілочці. Кістки виглядають не так...

— Навіщо Ельдар хотів мене забрати? — Рогнеда перебинтувала Яну палець.

— Король ельфів кожного року шукає собі наречену, — замість кравця відповів ворон, — але ніхто ніколи не бачив цих дівчат після весілля.

— Він забрав Розалію, — згадала Рогнеда.

— Він багато кого забрав, — ворон крякнув і відлетів геть.

— Ви поранені, — Рогнеда з тривогою поглянула на Янову закривавлену сорочку. — У мене є зілля…

— Не має потреби.

— Але…

— Я вмію гоїти власні рани, — Ян розстебнув сорочку, показуючи цілу шкіру під слідами крові. — Палець теж до вечора приросте назад.