Розділ 11. Повернення до замоку

В цьому році до подарунка на день народження додавався лист. Батько коротко вітав з вісімнадцятиріччям і наказував повернутися до замку.

— Він хоче, щоб я в цьому році дебютувала, — Рогнеда повільно склала листа і поглянула в дзеркало. — Вдома щось сталося?

— Кажуть, приїдуть король з королевою, — знизав плечами Зимний, — але це неточно.

— Ніколи не бачила короля.

— Йому за тридцять і він схожий на вгодованого бородатого кота.

— Ти бачив його величність? — здивовано подивилась на брата Рогнеда.

— Бродив відображеннями і випадково натрапив. От королева гарна. Вона зі своїми дітьми гралася. Їх у неї троє: два принца в маленька принцеса. Вони будували замок з кубиків…

Зимний мотнув головою, наче струшуючи зайві думки, і широко посміхнувся:

— То коли тебе чекати?

— Я виїду завтра до схід сонця, то ж десь увечері буду вже вдома.

Вдома. Слово перекочувалось на язиці, як важка тягнуча капля. Рогнеда вийшла з екіпажу і зупинилася, доки Лекс, старший син господарів, у яких вона жила, діставав її речі: дві валізи і невелику торбу.

— Дякую.

— Щасти вам, панночко, — хлопець махнув рукою і стрибнув на козли. — Вйо!

Із замку за нею навіть карету не прислали.

Але слуги все-таки вийшли і допомогли занести речі. Принаймні, не довелося самій їх тягнути.

Не встигла Рогнеда відпочити і перевдягнутися з дороги, як у двері постукали.

— Ваша світлість, я Жданка, ваша покоївка, — зовсім молоде дівча вклонилося і задріботіло: — Якщо я вам не сподобаюсь, то можете іншу вибрати.

— Мені байдуже.

— Дякую. Я допоможу вам переодягнутися. Його світлість просив, щоб ви відразу прийшли до нього в кабінет.

— Тоді не буду змушувати його чекати.

— Я проведу вас.

— Я знаю дорогу. Краще розбери валізи. Торбу не чіпай.

— Як накажете, ваша світлість.

Кроки луною розносилися коридором. Ліхтарі світили тьмяно, здається, їх давно не підживлювали. На канделябрах, що тримали освітлювальні кристали, лежав пил. Рогнеда  пам’ятала, що колись подібне було неприпустимим.

Тільки в кабінеті князя все ще горіло яскраве світло. Сам Велеслав Руж сидів над паперами, і ледь кивнув, коли донька зайшла до кабінету.

— Ви кликали, батьку.

— Так. Сідай.

Рогнеда опустилася на край стільця. Батько постарів. Колись темне волосся щедро посріблила сивина. Плечі стали вужчими, горда постава змінилася сутулістю літньої родини. У відображеннях він виглядав краще.

— Тобі вісімнадцять. Цього місяця я отримав для тебе чотири шлюбні пропозиції.

— Мені рано заміж.

— Я так не думаю. Твій вихід у світ відбудеться на свято осіннього рівнодення. Голка пошиє тобі сукню. Придивишся до гостей, а я тим часом подумаю, чию пропозицію прийняти.

— Батьку, я не хочу заміж.

— Не вигадуй дурниць. Іди. І зніми, нарешті, траур. Скільки можна носити чорне?

Рогнеда змусила себе спокійно піднятися і піти. Але в майстерню кравця вона увірвалася, ледве постукавши.

— Майстре Яне! Він хоче мене одружити. Я тільки сьогодні повернулася додому, а мій батько вже думає, як мене позбутися.

— Мені здавалося, так заведено серед шляхетних родів. Хіба ні? — Ян не підвів голови. Голка його в руках миготіла над шиттям, наче блискавка. Сам він виглядав ровесником Рогнеди, хіба що на рік чи два старше. Зовсім не змінився за ці роки.

— Але я не хочу, — Рогнеда сіла коло вікна на свій стілець. Дивно, але кравець досі не прибрав його, а на широкому підвіконні, як і колись, стола вазочка з лісовими горішками.

— То не одружуйтесь. Впевнений, ви щось вигадаєте.

— Мені ці твої наречені теж не подобаються, — в дзеркалі з’явився Зимний.

Ян, відчувши його появу, дістав з кишені мереживо і пов’язав на очі.

— Це ти, малий? Що, вже сходив подивився на цих претендентів на нашу княжну?

— Звісно.

— Невже жоден не сподобався?

— Вони її не гідні.

— Серйозна заява.

— Майстре Яне, можна мені таку сукню, щоб ці наречені на мене і не глянули? — благально подивилася на нього Рогнеда.

— Звісно, ні, — кравець відклав роботу і встав. — Я вже підготував для вас чудове вбрання. Залишилося тільки зшити до купи та підігнати по фігурі. Роздягайтеся, будемо міряти. А ти, хлопче, геть, не заважай сестрі.

— Подумаєш, — фиркнув Зимний, але слухняно зник.

— Фіолетова? — Рогнеда не стримала посмішку, коли Ян дістав сукню.

— Чому б і ні?

— Ви знали, що батько скоро мене забере назад до замку і влаштує бал?

— Ви увійшли у вік, коли дівчат заміж видають. Рано чи пізно, князь згадав би про це. Я хотів бути готовим.

— І нічого мені не сказали. — Рогнеда послабила шнурівку і дозволила сукні впасти на підлогу.

— Це мав бути сюрприз, — він окинув її оком. — Мені здається, ви носите замало нижніх спідниць. За останньою модою їх має бути мінімум шість.

— Який жах. Добре, що  я росла на фермі, і усім було байдуже, скільки спідниць я ношу.

Рогнеда в одних панталонах та корсеті стала на приступочку, і Ян завертівся довкола, прикладаючи вже готові елементи вбрання та закріплюючи їх шпильками.

Його пальці ледь торкалися оголеної шкіри, розправляючи складочки, і добиваючись того єдиного правильного положення для кожного сантиметра тканини.

— Що це за тканина? Схожа на шовк, але ніжніша і, здається, міцніша, — Рогнеда задумливо погладила спідницю. Тканина переливалася під пальцями, даруючи чарівні відблиски.

— Це павучий шовк, — Ян закінчив скріпляти сукню і відійшов на крок, оцінюючи композицію. — Можливо, колись я покажу вам тих, хто його пряде. Або ні.

— Ви говорите загадками.

— Я так і хотів, — він задумливо помовчав, розглядаючи Рогнеду, але нарешті, кивнув. — Що ж, ваші форми пишніші, ніж здавалися в дзеркалі, але загалом примірку можна вважати успішною. Зайдіть до мене завтра після обіду, потрібно буде поміряти ще раз.