Розділ 9. Зима

Розалія зникла в ніч осіннього сонцестояння і більше її ніхто не бачив. Про те, що вона втекла з гостровухим юнаком, Рогнеда нікому не розповідала. Навіщо? Вона зовсім не хотіла, щоб Розалію знайшли і повернули.

Нову гувернантку так і не найняли. Батько останнім часом все менше звертав уваги на те, що відбувається в його будинку. Він, як і раніше, дбав про справи маєтку, часто бував у від’їздах, то полюючи на монстрів Пралісу, то від’їжджаючи у справах до столиці королівства. Сирені ж до пасербиці було байдуже. Рогнеда навіть сумнівалася, чи знає княгиня, що гувернантка зникла.

Рогнеда багато часу проводила у майстерні Яна, спостерігаючи за його роботою і намагаючись наслідувати. Іноді кравець спинявся і підказував: як влити в руну силу, як наситити вишивку емоцією, як звеліти тканині не псуватися.

Майстер Ян вчив її рукоділлю, пані Лукреція — травам, а пані Ганна завжди мала для неї гарячий пиріжок чи інший смачний перекус. Без постійного нагляду з боку Розалії Рогнеда відчувала себе вільною і щасливою.

Сьогодні вона шила для себе фартух. Міцний, з нагрудником, такий, щоб міг захистити від пару і окропу. І щоб не загорівся, якщо вона надто близько підійде до вогню. Майстер Ян сказав, що якщо правильно підібрати візерунок, а потім влити в нього свій намір, то все вийде. Головне — воля.

Скроїти і пошити було не складно. Вплітати намір в у шви вона вже непогано вміла. А от з вишивкою довелося повозитися.

Візерунок Рогнеда підбирала довго, але нарешті, варіант, мабуть, двадцятий, майстер схвалив і дозволив братися до справи.

Вона сиділа у себе в кімнаті на підвіконні і вишивала фартух. За вікном падав сніг. Сонце сідало за обрій, розфарбовуючи світ у криваво-червоні відтінки. Гарно, але моторошно.

Рогнеда відклала вишивку і втомлено потерла очі. Мабуть, варто зробити перерву. І як тільки майстер може шити з ранку й до самої ночі? Здавалося, що він і не спить, не виходячи з майстерні навіть для того, щоб поїсти.

Рух в дзеркалі привернув її увагу. Рогнеда обернулася, намагаючись розгледіти те, що помітила краєм ока.

— Літо, це ти? Ти повернулася? — з надією запитала вона. Зіскочила з підвіконня і підійшла до трюмо.

Нічого. Звичне відображення її кімнати. Ні, Літо померла і більше не повернеться…

З-за краю рами несміливо визирнув хлопчик. Її ровесник. З зеленими, як у княгині, очима, і такими ж смолянистими пасмами волосся.

— Ти хто? Я Рогнеда. А як тебе звати?

Хлопчик дивився на неї здивованим поглядом, а потім зник, наче його щось… або хтось висмикнув.

Потрібно сказати майстру Яну! Рогнеда бігцем кинулася до майстерні, але та виявилася зачиненою.

***

— Ну і навіщо ти це зробила? — Ян зайшов до спальні княгині, коли всі вже розійшлися. Цілитель пішов доповісти сумну новину князеві, покоївки вийшли, щоб не заважати її світлості відпочивати, навіть камеристка заснула в сусідній кімнаті.

— А ти не розумієш? — зло відповіла Сирена, розплющивши очі. Вона була виснажена ритуалом, і менше всього хотіла пояснювати свої дії.

— Не розумію. Це ж була твоя дитина.

— І він успадкував мій дар. Я не могла проґавити таку можливість!

— Ти заточила його душу в задзеркаллі!

— І він буде тримати бар’єр.

— Для бар’єра є скрині зі сплячими, — Ян схилився над нею. — Поставиш стільки їх, стільки потрібно буде. Для цього не потрібно жертвувати дитиною.

— Без дзеркального помічника захист не спрацює.

— Бар’єр простояв рік.

— І ослаб. Ще трохи, і він піде тріщинами. Мені потрібна душа, яка зможе зібрати і направити енергію сплячих.

— То використала б дорослого мага. Навіщо знущатися з дитини?

— Тебе це зачіпає?

— Так.

— Дурень. Це не твоя дитина.

— Була б моя, то я розмовляв би не так спокійно.

— Ти мені погрожуєш? — Сирена сіла, щоб Ян більше не міг нависати над нею.

— Ще ні. Я намагаюся зрозуміти тебе. Ти ж хотіла мати дитину від князя.

— Народжу наступну. Зараз важливіше утримати бар’єр. Якщо сюди прийде Праліс, то я вже не матиму зиску з титулу і влади. Там. В хащах, все по-іншому.

— Там чесніше. Хто сильніший — той і править. В хащах титули не мають ваги. Там нам не довелося б ховатися, і ти могла б народити сина або доньку мені, а не цьому дурню у княжій короні.

Сирена розсміялася.

— Ти дійсно цього хочеш?

— Чому ні? Наша дитина могла б успадкувати нашу майстерність.

— Забудь, — Сирена втомлено впала на подушку. — Я ніколи не народжу від тебе дитину.

— Чому?

— Ти два роки прожив у Пралісі. Ти не міг не стати чудовиськом, хоч і заперечуєш це. Я не стану виношувати плід від лісової почвари.

— Я два роки провів в полоні у ґриббів. Ці підземні карлики мене не з’їли тільки тому, що я вчив їх шити одяг. Я ледве звідти втік!

— Праліс змінює кожного. Ти не міг не змінитися.

— Сирено…

— Залиш мене. Повертайся до своїх ножиць. І не смій говорити, що мені робити, а що ні.