Розділ 6. Свято зимового сонцестояння

В замку князя Руж був бал. Гості з’їхалися з усіх околиць, щоб відсвяткувати зимове сонцестояння. Для дітей виділили окрему кімнату, де вони могли гратися під наглядом няньок на гувернанток. Для кожного був заготовлений подарунок, а на столі стояло щедре частування.

Дітей приїхало троє: син барона та дві дівчинки, доньки небагатих аристократів, що жили на землях її батька. Всі троє в яскравому одязі скидалися на фруктові тістечка. Цікаво, що сказав би пан Голка, якби побачив таку кількість рюш, як на сукні панни Алісії? Невже це дійсно гарно?

Рогнеда розправила складочку на власній сукні. Чомусь колір її вбрання — чорний з червоним— викликав у її гостей подив і нерозуміння. Шкода, що не можна втекти з цього свята і погратися з Літо. Доведеться нудьгувати, доки няньки не розведуть дітей по кімнатам для сну. Розалія обіцяла, що вже о дев’ятій свято закінчиться. Тож потрібно потерпіти лише дві години.

Спільної мови з дітьми, яких вона бачила вперше в житті, Рогнеда так і не знайшла. Тож суворий наказ гувернантки розходитися на відпочинок сприйняла з полегшенням.

Літо не було. Рогнеда, користуючись тим, що Розалія зменшила контроль над нею, не поспішала лягати спати. Замість цього вона терпляче чекала на подружку коло дзеркала. Нарешті, незадовго до півночі, Літо прийшла.

— Я не зможу сьогодні гратися, — подружка втомлено сіла на софу, що відображалася в дзеркалі.

— Чому? — Рогнеда підсунула до дзеркала тацю з тістечками і трав’яним чаєм. — Сьогодні свято. Я приготувала смаколики і подарунок. Ось! Я цю стрічку сама вишила. Тут сонце, це символ тепла, і руна захисту. Ти можеш вплести в волосся відображення. Буде як справжня!

— Дякую, — Літо щасливо посміхнулася і узяла до рук відображення стрічки. — Мені ніколи нічого не дарували… Ой!

— Що сталося?

— Біда! Матінка буде сварити!

Літо випустила з рук стрічку і кинулася геть.

— Куди ж ти? — Рогнеда стривожено дивилася в спорожніле люстро. Але Літо зникла. Тільки відображення жовтої стрічки лежало зовсім не там, де мусило б.

***

— Ти обіцяла, що Праліс не виросте на моїй землі, — різко сказав князь дружині, витягнувши її з бенкетної зали.

— Я все виправлю. Дай мені кілька годин, — Сирена не відвела погляду.

— За кілька годин не одне село може зарости, — князь швидко крокував коридором.

— Без мене Праліс прийшов би раніше, — Сирена дріботіла слідом.

— Відьмо, я взяв тебе в свій замок і зробив своєю дружиною, бо ти мені дещо пообіцяла, — князь кинув на неї погляд, від якого у будь-кого язик би віднявся, але Сирена витримала його.

— Я дотримаю слова. Праліс відступить.

— То йди і зроби це! — князь зайшов до своїх покоїв, де його вже чекав зброєносець, готовий допомогти одягнути обладунок замість святкових шат.

Загін воїнів збирався на подвір’ї. Не минуло і півгодини, як вони на чолі з князем поїхали нищити поросль Пралісу, доки вона не наробила горя.

Сирена спустилася в підвал.

— Хочеш, я пошию йому жилет? А тобі — чорну сукню і покривало вдови.

Ян наздогнав її на сходах. В руках він ніс білий хутряний згорток. Очі кравця були червоні від недосипу — він поспішав закінчити роботу.

— Ні.

— Він тобою помикає.

— Не твоя справа!

Сирена вбігла в підвал і хряснула дверима. Ян ледве встиг заскочити слідом.

— Моя. Він не заслуговує на тебе.

— Не тобі вирішувати, — вона відкрила кришталеве віко і хаотично почала перебирати кістки. — Порожньо… Виснажені… всі виснажені… Літо!

— Ти залишися княгинею і після того, як овдовієш.

— Не чіпай князя, — вона у відчаї відкинула в куток підвалу гомілку і підбігла до великого підлогового дзеркала, що стояло під стіною. — Принаймні, доки я не народжу спадкоємця.

— У князя уже є спадкоємиця.

— Без дитини — я лише жінка, яка живе в палаці без року тиждень, — Сирена зло повернулася до нього. — У князя вистачить далеких родичів, які викинуть мене, як сміття. Їм буде достатньо Рогнеди, щоб стати її опікунами і правити. Але якщо я народжу князю дитину, то їм доведеться зі мною рахуватися.

Сирена обмацала люстро і у відчаї опустилася на підлогу.

— Її немає… Річку ніхто не охороняє…

— Що з Літо? — Ян нахмурився.

— Звідки ти про неї знаєш? — підняла голову Сирена.

— Бачив якось у дзеркалі. Вона моя дочка?

— Звісно, ні! Що за маячня.

— Їй років десять, можливо, трохи більше. В цей час ми були тільки вдвох…

— Їй півтора року! І вона донька князя. Тож не вигадуй дурниць.

— Але…

— Духи виглядають не на свій справжній вік, — Сирена втомлено прикрила очі, продовжуючи розповідати. — Я намагалася звабити князя. Мені це вдалося, але на ранок він нічого не пам’ятав. Я завагітніла, але на той момент він би на мені ще не одружився. Я могла розраховувати тільки на долю утриманки. На п’ятому місяці я дістала дитину зі свого черева, помістила її душу в задзеркалля, а тільце спалила.

— Навіщо? — глухо запитав Ян.

— Я шукала, як спинити Праліс. І я знайшла спосіб.

— Пожертвувавши дитиною?

— Її в будь-якому випадку довелося б позбутися, а так хоч користь принесла. Шкода, що її вистачило ненадовго.

— Вона померла?

— Так. Віддала всю себе на захист кордону, а коли сила закінчилася, то пішла на переродження. Її буде складно замінити.

— Ти ж не збираєшся…

— Знайди Сулу і скажи, що я веліла принести мені чай. Сюди, в підвал.

Ян мовчки поклав коло неї білий згорток, — плащ зі шкіри єдинорога, — і вийшов.

За кілька хвилин він повернувся, а ще через деякий час до підвалу увійшла покоївка.

— Ваш чай, пані, — вони застила, не знаючи, куди поставити тацю.

— Яне, — Сирена кивнула в сторону покоївки.

Ян мовчки забрав чай і поставив на підлогу коло дзеркала.

— Сула, підійди до мене, — звеліла Сирена, ставши коло скрині з маслаками єдинорога.