Розділ 5. Сукня для пані Лакриці

Ян спустився в підвал. Просторе приміщення щедро освітлювали магічні світильники. Порожньо, тільки на підлозі викарбувана дивна схема, сходу і не скажеш, для чого вона.

В центрі схеми стояла кам’яна скриня, розміром і формою вона нагадувала гроб. Тільки хто при здоровому глузді став би тесати гроб з каменю та ще й накривати його кришталевим віком на завісах?

Зараз віко було відкинуте і Сирена  щось дбайливо складала всередину.

Ян відкрито замилувався нею. В новій сукні кольору соковитої трави, вишитої на подолі орнаментом із золотих листочків, жінка виглядала бездоганно. Підібране чорне волосся відкривало ніжну шию і акуратні вушка, в яких ледве хиталися сережки з малахітом. Княгиня виглядала юною і свіжою, як дівчина, що лиш недавно увійшла в пору повноліття і розквітла несподівано для самої себе.

Сирена була ідеальною. Єдиною і неповторною. Три роки Ян шив для неї сукні і ховав у шафу. Від думки, що його творіння буде носити хтось, менш досконалий, Яну було фізично боляче. Не можна довіряти витвір мистецтва тому, хто не здатний оцінити кожну складочку, кожний стібок, найменшу різницю відтінків тканини. Є сукні, а є шедеври, в які він вклав усю свою майстерність, і останні він міг довірити тільки їй, Сирені.

— Порожньо тут у тебе.

— Прийшов, нарешті, — Сирена кинула на нього короткий погляд і повернулася до свого заняття.

— Чим ти таким займаєшся, що знадобилася моя допомога? — Ян підійшов і обняв її з-заду, притискаючись усім тілом і м’яко цілуючи в шию.

— Забери шкіру і поший мені з неї плащ, — Сирена продовжила викладати кістки в тільки їй відомому порядку.

— Що за шкіра? — Ян роззирнувся. В кутку дійсно лежав білосніжний куль. — О, то єдиноріг прожив недовго, — розуміюче кивнув кравець.

— Мені були потрібні його нутрощі і маслаки, — Сирена поклала в центр візерунку з кісток велике пульсуюче серце.

— Ти дійсно сподіваєшся, що це зупинить Праліс? — все ще не розмикаючи обіймів, Ян сперся підборіддям їй на плече.

— Даремно ти в мене не віриш, — Сирена вивільнилась з його рук і закрила віко скрині.

Ян присів, розглядаючи висічені на камені руни.

— Тобі не зрозуміти. Краще займись тим, що дійсно вмієш робити.

— Ти передаєш силу того, що лежить всередині, ззовні. На захисний контур? — Ян запитально глянув на неї. — Єдинорога надовго не вистачить. Тим паче, що він мертвий.

— З живими це не працює. Я пробувала, — Сирена втомлено прикрила очі, але мить слабкості була короткою. Відьма випрямилася і вперто стиснула губи. — Коли кістки єдинорога вичерпають себе, мені приведуть іншого звіра.

— Тобі варто пошукати більш надійний спосіб.

— Я не питала твоєї поради! Займись ділом! — вона вказала на шкуру єдинорога.

Ян мовчки підхопив її і пішов, але коло порогу спинився:

— Я поряд. Ти завжди можеш звернутися до мене. Як завжди.

Тільки після цього вийшов, обережно зачинивши двері.

Під дверима майстерні на нього чекали. Князівна терпляче стояла, тримаючи в руках ляльку. В незмінно чорній сукні вона скидалася на пташеня галки, яке випало з гнізда, але попри це наївно вважало, що нічого лихого з ним не станеться.

— Ваша світлість, ви мене ждете?

— Добридень, майстер Голка. Я хотіла попрохати у вас клаптиків. Можна? Хочу пошити пані Лакриці нову сукню. Післязавтра сонцестояння, а вона без обновки. Не гарно якось. Навіть у мене цього року новий одяг є. Їй теж потрібен. А що це ви несете?

— Княгиня замовила плащ, — Ян відчинив двері і кивком запросив Рогнеду увійти.

— У вас тут гарно. І стільки всього є. Я ніколи не бачила так багато стрічок і мережив.

— Он в тому коробі можеш подивитися, — він кивнув на стару скриню без віка, в яку закидував обрізки. Здається, нічого небезпечного він туди останнім часом не клав…

— Дякую. Це у вас шкура того рогатого коня?

— Так, — Ян розклав матеріал на столі.

— А людина може на єдинорога перетворитися? — князівна посадила ляльку на полицю коло дзеркала, поряд із вазочкою, в якій лежали горішки ліщини, і схилилася над коробом.

— Ніколи про таке не чув.

— Кажуть, на минулому тижні ціле село перетворилося на звірів.

— Так буває, коли Праліс захоплює нову територію, — Ян прискіпливо оглядав шкуру єдинорога. Вичинили її добре. Отже, за якість матеріалу можна не хвилюватися.

— Ага. Я знаю, — князівна дістала шовковий обрізок із залишками рунної вишивки і покрутила, розглядаючи. — Кажуть, у чоловіків повиростали роги і кігті. А у мірошника голова перетворилася на свинячу. А у пані старостихи виріс свинячий хвіст і крила, як у сороки. Вона намагалася полетіти, але впала і розбила голову. Можна я цей ланцюжок теж візьму? Зроблю пані Лукреції прикрасу на шию.

— Можна, — Ян кинув короткий погляд на те, що колись було частиною прикраси на волосся. Вплетене заклинання свіжості ще діяло. Шкоди від нього нікому не буде.

— Дякую.

З оберемком клаптиків Рогнеда підійшла до дзеркала, узяла ляльку і почала прикладати обрізки їй до лиця.

— Кажуть, в тому селі за одну ніч виросло сто дерев, і всі чарівні. І в цю саму ніч люди перетворилися на чудовиськ.

Ян кинув побіжний погляд на дівчинку. Йому здалося, що відображення ляльки в дзеркалі кивнуло, хоча сама пані Лукреція сиділа в цей час нерухомо. Дивно.

Він потягнувся до шухляди  взяв те, що виглядало як шмат білого мережива. Зав’язав пов’язку на очах і подивився на дзеркало. Там стояла дівчинка. Виснажена білява дівчинка, яка з цікавістю крутила в руках відображення тих клаптиків, які Рогнеда прикладала до ляльки.

Найгірше — дівчинка була схожа на Сирену, якою він пам’ятав її в дитинстві.  

— Це вона зробила? — Ян в два кроки опинився коло дзеркала.

— Ви бачите Літо? — здивовано запитала князівна. Дівчинка ж в дзеркалі злякано відсахнулася і роззирнулася, думаючи, куди тікати.

— Звісно, вона, хто ж іще. Давно ти у задзеркаллі?