Розділ 4. Зооморф, чаювання і святкова сукня

Те, що напівдохлу ворону викинули на смітник, Рогнеда почула від покоївок. Раз напівдохла — значить, ще жива. Якщо жива, значить, на ній можна перевірити дію звареного зілля. На отруєних мишах воно подіяло, цікаво, чи подіє на вороні?

Ворона була велика. Мабуть, якби вона могла стояти, то запросто могла б клюнути Рогнеду в живіт. Але бідолаха тільки хрипіла і кліпала жовтими очима, одне з яких майже витекло. Цікаво, чи зможе її зілля відновити вороні око?

Рогнеда замотала ворону в стару хустку і потайки понесла до своєї кімнати. Дістала скриньку із зіллями і вибрала потрібне. Має спрацювати.

Дістати ворону з хустки було легко, а от пити цілюще зілля дурна птаха відмовлялася із усіх своїх сил.

— Та стій! Не тріпочи так! Не перекидай пляшечку! Хоч би Розалія не почула… Я ж тебе врятувати хочу!

Не слухаючи жодних завірянь, ворона упала зі столу, востаннє тріпнула крилами і завмерла. Її очі закотилися.

— Ой! Тільки не помирай. Я не вмію піднімати мертвих.

Рогнеда знову поклала ворону на стіл і цього разу таки влила їй в дзьоб трохи зілля.

— Скоро тобі стане краще. Мабуть.

— А що ти робиш? — пролунало за спиною.

Рогнеда від несподіванки підскочила. На щастя, це була не Розалія.

— Літо! Ти повернулася!

— У нього переламані крила. І йому болить всередині, — дівчинка із дзеркала схилилася над відображенням ворони.

Рогнеда підхопила пташку і перенесла її на трюмо, щоб Літі було краще видно.

— Я дала їй цілюще зілля. Їй має стати краще. Пані Лукреція говорила, що я зварила хороше зілля. І коли я вколола палець голкою, а потім капнула на нього, то перестало боліти. Вороні моє зілля теж допоможе.

Птах з сумнівом глянув на Рогнеду.

— Це не ворона, це ворон, — поправила її Літа. — Він зооморф з Пралісу. Звідки ти його  взяла?

— На кухні говорили, що мисливці крім звіра ще пташку привезли, але вона майже здохла, і княгиня наказала її викинути. А я вирішила перевірити, чи може моє зілля їй допомогти. Я ще по справжньому нікого не рятувала. А хто такий зооморф?

— В Пралісі живуть чарівні тварини, — відповіла Літа. — Вони можуть змінювати свій вид, перетворюючись на кого захочуть.

— То ця ворона… тобто, ворон, може, якщо захоче, на мене перетворитися?

— Ні, вони не можуть перетворитися на людину. Тільки на іншу тварину.

— Шкода, ми могли б разом гратися. А у тебе є лялька? Хочеш, свою покажу?

— Лялька? У мене немає іграшок, тільки відображення.

— Зараз! — Рогнеда перенесла ворона назад на стіл, і схопила порцелянову ляльку, що сиділа на полиці, між товстим талмудом «Правила для високорідної панни» і тонким сувоєм про руни. — Дивись! Правда, гарна? Мені ї батько три роки тому подарував. Її звати пані Лакриця. Я їй випадково вухо відбила, але потім назад приклеїла. А сукню я їй сама місяць тому пошила нову. Правда, гарна?

Рогнеда посадовила ляльку на трюмо.

— Гарна, — кивнула Літо, беручи до рук відображення ляльки. — Але для чого вона? Це ж не артефакт. Вона не може захищати, нападати, чи ще якось бути корисною.

— Вона гарна і нею можна гратися.

— Гратися?

— Так! Ми можемо влаштувати чаювання. Так усі знатні пані роблять. Зараз принесу сервіз! Він із порцеляни, майже як справжній!

Гратися Літо не вміла, але лялька і маленькі порцелянові чашечки їй сподобалися.

— Я залишу пані Лукрецію тут. Можеш брати її, коли захочеш, — Рогнеда посадила ляльку на трюмо. — Ти ж іще прийдеш?

— Можливо, — невпевнено кивнула Літо.

— Завтра?

— Добре, завтра, — погодилася Літо і посміхнулася. — Я прийду, якщо зможу.

— А чим ти зайнята?

— Мені не можна говорити про це.

— Якщо зможеш, то потім розкажеш, добре? А завтра приходь обов’язково. Я чекатиму.

Літо кивнула і зникла за рамою дзеркала, наче її і не було.

Рогнеда згадала про ворона. Переконалася, що він іще живий, влила йому в дзьоб  ще трохи зілля і сховала в коробку з-під солом’яної шляпки. До літа їй ті шляпки не знадобляться, а отже, можна не хвилюватися, що Розалія випадково знайде недолікованого зооморфа.

Літо приходила майже кожного вечора. Рогнеда чекала на неї у себе в кімнаті і більше не бігала до тренувальної зали. З Літо було цікавіше.

Ворон прожив у неї три дні. Від’ївся на сирому м’ясі, яке Рогнеда потайки брала для нього на кухні, набрався сил і одного ранку, коли Рогнеда провітрювала кімнату, просто вилетів у прочинене вікно.

— Раз вилетів, значить, уже вилікувався. Я дійсно зварила гарне зілля, — вирішила дівчинка, намагаючись не сумувати. Доглядати за птахом їй сподобалося.

— Панночко, не стійте коло відкритого вікна: застудитесь, — до кімнати увійшла Розалія. — Вам велено негайно йти до кравця. Він мусить пошити вам нову сукню на день Зимового сонцестояння. З минулорічної ви вже виросли. Не забудьте подякувати батькові та її світлості за турботу.

— Так, звісно, пані Розаліє, — Рогнеда склала руки перед собою і трішки схилила голову. Князівна повинна завжди мати скромний і сором’язливий вигляд, ну, або хоча б тоді, коли поряд стоїть Розалія і коле своїм гострим поглядом.

Пан Голка поглядом не колов — він перебирав зразки тканини.

— Станьте ось сюди, панночко, — кравець вказав на стільчик. — Ви можете йти, Розаліє.

— Я не…

— В моїй майстерні зі мною не сперечаються. На вихід!

Двері скрипнули і відчинилися, хоча їх ніхто не торкався.

Кравець все так само усміхався і навіть не підвищив голосу, але щось було в його погляді, що змусило гувернантку скоритися. Вона вийшла і пішла геть, хоча спочатку збиралася контролювати весь процес зняття мірок.

— Скажу по-секрету, мені без неї легше дихається. А тобі?

— Так не можна говорити, — пирхнула Рогнеда, стаючи на стільчик.

— Але ж хочеться, — пан Голка підхопив зі столу кілька різнокольорових клаптиків. — Полюбляєш носити чорне?