Розділ 2. Плітки, чутки та дивний незнайомець

Після обіду Рогнеда ходила у флігель до ворожки. Пані Лукреція уміла передбачати майбутнє, керувати погодою і лікувати тілесні й душевні недуги.

Магічного дару в Рогнеди не виявилося, що сильно розчарувало її батька, який сподівався, що донька успадкує хист матері. Цього не сталося, тож він звелів їй учитися травництву, аби князівна не була зовсім уже безтолковою.

Шлях через кухню був не найкоротший, але там можна було спинитися на четверть годинки і з’їсти додаткову порцію супу чи отримати ще теплий шматок пирога. Набагато приємніше обідати, коли поряд не стоїть пані Розалія з черговим нагадування про етикет.

— Панночко, є свіжі булочки з сиром і компот із свіжих яблук. Будете?

Кухарка, рожевощока Килина, як завжди співчутливо подивилися на маленьку князівну.

— Ох, панночко, ви наче ще більше з лиця спали. Зовсім як билиночка. Беріть ще яблучко, щоб були такі ж рум’яні, як його бочок.

— Дякую, — Рогнеда сіла на край столу, бовтаючи ногами на зависокому стільці і із задоволенням кусаючи булку. Смакота.

— Чули? Кажуть, увечері мисливці приїдуть. Ті самі, — на кухню заскочили пообідати покоївки.

— Ті, що в Праліс ходять? — кухарчуки, не відриваючись від роботи настовбурчили вуха. Свіжі плітки любили всі. Навіть маленька князівна.

— Ага, вони самі.

— Я чула, що князь замовив для її світлості особливого звіра.

— Якого?

— Не знаю. Але дуже рідкісного.

— От би на нього хоч одним оком…

— Та мисливці ж у двір зайдуть, звіра приведуть, то побачиш.

— Князь дуже любить її світлість. Такі подарунки робить! Не кожен лорд може собі дозволити чарівного звіра.

— І навіть не кожен маг!

Рогнеда із задоволенням посиділа би і ще послухала про хоробрих мисливців, про те, що її світлість вигнала кравчиню, а  потім веліла спалити майже весь свій гардероб, бо він «жебрацький і негідний її уваги», про те, що у Розалії останні кілька днів вранці припухлі губи, наче вона всю ніч цілувалася, а, може, і не тільки цілувалася, — але треба було йти до Лукреції.

Вийшовши в сад, Рогнеда пошкодувала, що не вдягла теплу накидку, та повертатися вона не стала: якщо йти швидко, то майже не замерзнеш.

Рогнеда простягла руку, ловлячи перші в цьому році сніжинки, і пришвидшила крок.

Черговий поворот алеї і вона ледве не влетіла в парочку, що палко цілувалася в тіні срібного дерева. Різко спинившись, Рогнеда відскочила назад і злякано присіла за трояндовими кущами, які, не дивлячись на холод, ще не скинули листя і нагадували жовто-червоні багаття з чорними вуглинками-квітами.

Дівчину Рогнеда впізнала — це була Розалія, її гувернантка. Цій краще на очі не потрапляти, бо таке покарання вигадає, що й подумати страшно. Добре, якщо просто без вечері залишить, а якщо знову в кімнаті на тиждень зачинить? Вона ж з нудьги помре!

— Ти точно маєш їхати? — солодка парочка розтисла обійми, але Розалія все ще тримала коханого за руку.

— Я повернуся, обіцяю. Навесні, як тільки зійде сніг, я знову прийду до тебе. Але зараз маю виконати свої обов’язки.

— Що це за обов’язки, які вимагають, щоб ти на кілька місяців мене покинув? — в голосі Розалії бриніли сльози.

Рогнеда з цікавістю визирнула. Ти ба, невже її гувернантка уміє плакати?

— Я не можу тобі зараз всього розповісти, але… — юнак щось дістав з кишені і простягну Розалії, — якщо ти станеш моєю нареченою…

— Так! Я згодна.

— Добре, — хлопець вдягнув їй на палець перстень. — Тоді наступного року, восени, ми одружимося.

— Обіцяєш?

— Обіцяю, — він торкнувся губ Розалії легким поцілунком. — Тепер йди, доки твою відсутність не помітили.

Розалія, сяючи від щастя, поспішили в замок. А от її знайомий не поспішав нікуди йти. Він уважно подивився на кущі, в яких ховалася Рогнеда.

— Виходь. Виходь, я знаю, що ти там.

— Тільки Розалії не кажіть, — набурмосилася Рогнеда і вилізла зі свого сховку.

—Ти цікава, — юнак присів, щоб його очі були на одному рівні з очима дитини, і уважно розглядав її. Рогнеда дивилася на нього з неменшою цікавістю. Особливо на вуха.

— Щось не так? — хлопець помітив її погляд і запитально вигнув брову.

— У вас вуха дивні.

— Дивні? Чому?

— Великі і гострі, як листя у вишні. Я ніколи таких не бачила.

— Он як. Розкажи, яким ти мене бачиш?

— Ну, у вас чорне волосся. Ніколи не бачила, щоб у чоловіків було таке довге волосся. І у вас надто зелені очі. Я таких теж раніше не бачила. І корона у вас дивна. У мого батька теж є корона, він же князь, але він її не носить кожного дня.

— Ти умієш бачити крізь ілюзії. Рідкісний дар серед смертних. Тебе довго цьому вчили?

— Чому вчили? — не зрозуміла Рогнеда. Зараз її дуже хвилювало питання: чи можна посмикати незнайомця за довгі вуха. Воно то, звісно, князівнам так робить не личить, але ж хочеться…

— Магії. Тебе з дитинства вчили бачити чари і те, що вони ховають?

— Ні. У мене ж не має дару. Як би я могла вчитися магії? Я тільки трави знаю. Трішки. Мене наша ворожка вчить. Вона добра. І ніколи не розповідає Розалії, якщо я перекину казанок із зіллям.

— Чому ти думаєш, що не маєш дару до чарів?

— Так маги сказали. Батько їх запрошував, коли я народилася. Вони сказали, що я безталанна.

— Людські маги. Звісно, — він криво посміхнувся. — Мене звати Ельдар. А тебе?

— Рогнеда Руж, — Рогнеда швиденько зробила кніксен.

— Приємно познайомитися, Рогнедо. Наскільки я бачу, ти ще не заручена.

— Ні. Я ж безталанна. Хто мене візьме? Всі поважні роди хочуть, щоб їхня невістка була сильною чаклункою. От якщо нова княгиня народить доньку з даром, то її відразу посватають. А мене добре, якщо якийсь барон заради приданого візьме.

— Чужі слова не завжди правдиві, — Ельдар дістав з кишені золоту каблучку. — Тримай.

— Нащо?

— Це подарунок. На згадку. Коли ти дозрієш, я прийду по тебе.