Розділ 1. Приїзд княгині

Холодно. Осінній вітер тріпав гілки дерев, струшуючи пожовкле листя. Рогнеда з усіх сил трималася, щоб не обхопити себе руками в порожній надії хоч трохи зігрітися. Від сирої погоди не захищала ні нова шерстяна сукня, вишита чорними з золотими прожилками трояндами, ні тонка, як мережево, вовняна шаль.

Але князівни не скаржаться на незручність. Навіть якщо їм тільки шість років. Навіть якщо були змушені прокинутись до світанку, митися в холодній воді, бо це корисно для шкіри, і снідати склянкою молока з прісною, але корисною для шлунку, кашею.

Рогнеда з надією дивилася на ворота: скоро приїде батько з дружиною. З новою княгинею Руж.

Рідна мати Рогнеди померла, народжуючи її. Батько, великий князь Олекса Руж віддав доньку на виховання слугам.  В неї були вчителі, гувернантка, покоївки і камеристка, але не було матері, та й батька маленька князівна бачила раз на кілька місяців.

Але сьогодні батько мав привезти в маєток нову дружину.

Рогнеда з гувернанткою, пані Розалією, та слугами, вже третю годину чекала їх на подвір’ї.

Нарешті почувся шум коліс та стукіт копит. Їдуть!

Запряжена шестіркою гнідих коней в супроводі розкішно вбраного почту в двір в’їхала карета.

Рогнеда затамувала подих.

Дверцята відчинилися і першим з карети вийшов батько, який подав руку дружині.

Нова княгиня була молода і вродлива. Висока, чорноволоса, зеленоока, зі стрункою навіть без корсета фігурою.

— Вітайте мою дружині і свою нову господиню — її світлість велику княгиню Сирену Руж.

Рогнеда присіла в кніксені, стараючись ідеально тримати спину, як вчила пані Розалія.

— Моя донька Рогнеда, — батько представив її княгині. — Моя дружина Сирена. Сподіваюсь, ти станеш їй гідною донькою.

— Рада вітати вас, ваша світлість, — не дивлячись на те, що замерзлі губи ледве рухалися, Рогнеда змогла відповісти, не збивши дихання і не затнувшись.

— Впевнена, ми поладимо, — голос княгині звучав м’яко, але очі дивилися надто пильно, а посмішка здалася Рогнеді гострою, як лезо.

Її світлість Сирена була вродлива. Мабуть, саме тому вона любила дзеркала.

З приїздом нової княгині дзеркала повісили скрізь: в коридорах, у вітальнях, в оранжереї. У тренувальній залі всю стіну зробили дзеркальною.

Дзеркальна стіна Рогнеді сподобалася, вона часто приходила в тренувальну, коли там нікого не було, сідала навпроти дзеркала і дивилася, як простір стає удвічі більшим. Видовище заворожувало.

От тільки така нагода нечасто траплялася. Тренувальна майже завжди була занята воїнами, що служили в замку. Більшість з них були магами, то ж потребували захищеного місця, щоб не нашкодити ні собі, ні людям.

Був ще полігон, але після того, як Праліс наблизився, ним намагалися не користуватися — магія приваблювала монстрів. Принаймні, так зрозуміла Рогнеда із випадково підслуханих розмов.

Рогнеда попрохала, щоб і їй в гардеробну поставили велике дзеркало в важкій бронзовій рамі, схоже на те, що було у княгині Сирени.

Але дзеркальна стіна в тренувальній усе одно залишалася її улюбленим місцем.

Увечері, під час заходу сонця і після, тренувальна була вільною. Покоївки мили підлогу, підвіконня, зачиняли двері та йшли. В цей час Рогнеда прокрадалася всередину, сідала по центру кімнати і дивилася, як промені засинаючого сонця переломлюються в дзеркалі.

Сама Рогнеда на фоні світлих стін і червоного проміння здавалася темною плямою: чорна сукня, дві чорні коси, темні до чорноти очі, які двома вуглинками виділялися на блідому обличчі.

Але вона дивилася не на себе, а на те, як грають сонячні відблиски. Гарно.

Тінь, схожа на край білої сукні, майнула в дзеркалі.

Рогнеда озирнулася: ні, в кімнаті поряд нікого не було. Вона встала і підійшла до дзеркала, вдивляючись в його глибину.

— Хто ти? — спитала Рогнеда ще до того, як зрозуміла, чи дійсно когось побачила.

Тінь в дзеркалі стала чіткішою.

— Ти мене бачиш? 

Коло свого власного відображення Рогнеда побачила бліду дівчинку в простій білій сукні. Дівчині було років десять чи трохи менше. Світле, як павутинки, волосся незібраним розсипалося по плечам. Під очима у дівчини були сині кола, наче вона кілька ночей не спала.

— Бачу. Як тебе звати? — кивнула Рогнеда.

— Літо. Але мені не можна з тобою розмовляти.

— Чому?

— Мама забороняє.

— А хто твоя мама?

— Вона могутні відьма. Якщо я вимовлю її ім’я, то вона це почує.

— А де вона живе?

— Тут, в палаці. В покоях, що поряд із покоями твого батька.

— Але ж там живе її світлість.

— Тільки не називай її по імені!

— Гаразд, не буду. Я Рогнеда.

— Я знаю. Бачила тебе в дзеркалі. У  тебе гарні сукні, але чомусь усі чорні.

— Я ношу траур по мамі. Вона померла, коли народжувала мене. Я завжди повинна це пам’ятати.

— Я б теж хотіла тільки пам’ятати… — Літо нервово смикнулася. — Мені треба йти. Я поспішаю.

— Ти ще прийдеш? Літо, ти прийдеш?

— Не знаю, — дівчинка побігла і зникла за краєм відображення.