-56-

— Нііііі…. — Це слово не злітає з губ. Воно застрягає десь у грудях, розриває мене зсередини.

Тобіас важкий у моїх руках, занадто важкий. Його кров гаряча, вона тече по моїх пальцях, по зап’ястях, змішується з моєю. Спис усе ще в ньому. І я не можу його витягнути. 

— Подивись на мене, — шепочу я, не впізнаючи власного голосу. Його повіки тремтять. Очі знаходять мої і навіть зараз, навіть так, я не бачу у них немає страху.

— Я ж казав, — його голос хрипкий, — Я боротимусь за тебе. 

— Замовкни, — кажу різко. — Не смій. 

Позаду сміється Бальтазар.

— Ось і все, Елеонор. Герої завжди гинуть першими.

Його слова відлунюють в мені, ранять серце, і щось у мені рветься. Не тихо, не поступово, а раптово, відчутно, боляче. 

Я обережно опускаю Тобіаса на землю, але не відпускаю його руку. Спис чорніє, пульсує темною магією. Вона намагається розповзтися далі по його тілу.

— Кіране! — кричу так, що горло дере.

Він уже біжить до нас, його руки світяться магією. Вона світла та чиста. Але обличчя мага бліде, бо він розуміє, що це незвичайна рана. Це розумію і я, і страх проникає у свідомості, запалює її, отруює.

Земля під нами здригається знову. Коріна піднімає руки вище, і темні нитки рвуться до неба. Я чую, як дракони ревуть, але не від люті, а від болю.Вона знову намагається їх зв’язати, зламати, підкорити.

— Ти не врятуєш його, — каже Бальтазар, повільно підходячи ближче. — Але можеш померти разом із ним.

Я піднімаюся повільно. Біль у руці більше не має значення. Кров, що стікає по пальцях, теж не має значення. Я дивлюся на Бальтазара і вперше не відчуваю страху. Лише лють, гнів, розчарування і порожнечу. А під нею — вогонь.

— Ти забрав у мене пам'ять про батька, — кажу тихо. — Забрав королівство, використав Естер, намагаєшся вкрасти драконів.

Кожне моє слово відкликається вібраціями в тілі, в грудях здіймається буря. 

— Але його… — голос зрадницьки тремтить лише на мить. — Його ти не отримаєш.

Повітря навколо нагрівається. Я відчуваю, як щось древнє прокидається всередині мене. Не просто сила, не просто дар, щось глибше і неймовірно потужне. Енергія, міць, якої раніше не знала.

Відьма…

Я відчуваю, як магія прокидається, як пульсує в скронях, як розливається по тілу нестримним потоком і збирається на кінчиках пальців. Я відчуваю її, і здається можу все. 

Коріна різко повертає голову до мене, її очі звужуються.

— Неможливо… — шепоче вона.

Я відчуваю, як жар проходить по шкірі, як світ стає яскравішим. Кров на землі починає кипіти навколо моїх ніг.

Бальтазар робить крок назад.

— Вбийте її! — кричить він, але його воїни вагаються. Бо небо відповідає. Дракони злітають вище. Їхній рев розтинає простір. Полум’я спалахує яскравіше, ніж будь-коли.

Я простягаю руку вперед — поранену, закривавлену — і вогонь виривається з моїх пальців. Не хаотичний, не кволий, а чистий, нестримний потік енергії. Він зносить перший ряд магів Бальтазара, розриває темні нитки Коріни. Вона кричить пронизливо, гидко, нелюдськи.

— Ти не розумієш, що робиш! — верещить вона. — Ти руйнуєш рівновагу!

— Ти її вже зруйнувала, — відповідаю я.

Вона кидається вперед і наші сили зіштовхуються. Її магія темна, холодна, ріже шкіру, як лід. Моя — гаряча, жива, нищівна. Коріна б’є з усієї сили, темні потоки пронизують тіло, я падаю на одне коліно, земля тріскається під нами. Десь збоку я чую крик і здається, це Натаніель віддає наказ наступати. Значить, він повернувся. Значить Естер врятована і я можу йти до кінця. 

 Натаніель знову кричить і воїни йдуть вперед. Армії знову сходяться.

— Ти слабка, — шипить Коріна. — Ти керуєшся почуттями.

— Так, — видихаю я. — І саме тому ти програєш.

Я вкладаю в наступний удар усе: свій біль, лють, страх і свою любов.

Вогонь спалахує так яскраво, що на мить світ стає білим. Я чую, як Бальтазар кричить. Як шипить Коріна.  Чую, як щось ламається,  не кістка, а щось більше. 

Темрява навколо Коріни блідне, як і вона сама, а її заклинання сиплеться. Нитки, що тягнулися до драконів, згорають у повітрі. Земля перестає тремтіти.

КБальтазар лежить на землі за кілька кроків. Його обладунок розколотий. Очі широко розплющені, але в них більше немає тієї впевненості. Над ним стоїть Натаніель. Задоволений. 

Коріна озирається довкола, бачить Бальтазара на землі, бачить поранених воїнів і раптово, змахує рукою та зникає в чорному вихорі — тікає, рятуючи власну шкіру.

Бальтазар невдоволено ричить, намагається підвестися та Натаніель штовхає його ногою в груди, приземляє.  Він скрипить як старе крісло. І здається. Крок стікає по його щоці. 

Навколо поступово стихає бій. Воїни Бальтазара відступають, бачачи його власну поразку. Мої ж воїни та союзники продовжують наступ, відганяють ворога, а деяких беруть в полон.