-55-

Третій день бою наступає набагато раніше, ніж мені б хотілося. Ранок тихий, без метушні, що здається неприроднім. Небо чисте, ясне. Сонце сходить так спокійно, ніби не знає, що сьогодні вирішиться доля королівства. Мого королівства. 

Я стою серед війська і відчуваю, як земля під ногами вже напоєна кров’ю попередніх двох днів. Вона темна, липка, смердюча. Кожен крок дається складніше, бо я знаю, що скоро настане кінець. Або мій Або його.

Армія Бальтазара рухається хвилею — синхронно, впевнено. Магія розтинає повітря одразу, без попередження. Земля тріскається, здіймається вгору шматками, каміння летить просто в ряди. Крики лунають звідусіль: шум, гам, тупіт ніг. 

Я відбиваю перший удар щитом і відчуваю, як стара рана в руці відкривається знову. Біль пронизує від зап’ястя до плеча. Гаряча кров просочується під латами. Я стискаю меч сильніше.

Навколо знову лунають крики, дзвенить сталь. Перевертні кидаються в саму гущу бою. Дракони охороняють з неба, але сьогодні ворог б’є точніше. Вони підготувалися. Я бачу, як падає один із наших. Потім другий. Глорія проривається праворуч — її рухи швидкі, точні, але занадто багато ворогів. Я бачу спалах магії і вона відлітає назад, падає на землю.

— Глорія! — крик рветься з грудей.

Вона підводиться на лікоть, але кров заливає її бік. Її обличчя бліде, зуби стиснуті. Вільям кидається до неї в другій подобі — його крило розправлене, величне, але в наступну мить чорний снаряд магії влучає просто в кістку. Я чую тріск. Крило ламається. Він реве — не від болю, від люті — і падає важко, здіймаючи хвилю багнюки й крові. Світ навколо валиться. Буквально.

Маги Бальтазара розколюють землю. Тріщини біжать полем, розверзаються під ногами. Люди падають у них, зникають у пилюці й крику. Я б’юся, не відчуваючи пальців. Рука палає, кожен рух супроводжується болем. А тоді, раптово все стихає на мить. Наче сам світ затамовує подих.

Він виходить уперед. Бальтазар. Без охорони, без прикриття. Його обладунок темний, майже чорний. Обличчя спокійне. В очах — холодна впевненість. Поруч із ним — вона, — жінка в довгому темному вбранні. Її волосся сиве, але обличчя неприродно молоде. А очі такі глибокі, порожні, як провалля.

Я відчуваю її магію одразу. Вона густа, стара і гнила. Вона погано пахне. 

— Ні… — шепоче Кіран позаду мене, — Не може бути?!

— Ти її знаєш? — питаю, не відводячи погляду.

— Це Коріна, — його голос ламається. — Відьма, яку вигнали за межі нашого світу. Вона проводила заборонені обряди, повертала мертвих до життя і в’язувала душі проти їхньої волі.

Усвідомлення проходить холодом по спині. Якщо вона використовує темну чорну магію, то її убле важко перемогти. Бо вона ж черпає свої сили з болю, сліз, страху, жадібності. 

— Вона змусила душі драконів оселитися в людських тілах, — продовжує Кіран. — Це її почерк. Як я не здогадався?! 

І вона ж допомогла викрасти мене, і зламати Естер.

Бальтазар усміхається.

— Ти добре тримаєшся, Елеонор, — його голос розноситься полем. — Але на цьому все закінчується.

Коріна піднімає руки і повітря навколо неї темніє, земля під ногами починає тремтіти сильніше, неначе саме серце світу б’ється в агонії.

— Вона тримає щось в руках,  — шепоче Кіран.

Я дивлюся на відьму і бачу в її руках нитки. Темні, майже невидимі, що тягнуться в бік нашого неба, у бік драконів. Вона намагається знову зв’язати їх.

— Ні! — кричу я і кидаюся вперед. 

Бальтазар чекає, не відступає, готовий до бою. В його очах впевненість і ніякого страху. Наші мечі зустрічаються з таким ударом, що вібрація проходить через усе тіло. Він сильніший, ніж раніше. Швидший. І мабуть використовує магію, аби бути незнищенним. 

— Ти не зможеш врятувати всіх, — шепоче він, відбиваючи мій удар. — Ні подругу, ні драконів, ні своє королівство. 

Він різко б’є в ту саму поранену руку. Я відчуваю, як лезо ковзає по старій рані. Біль осліплює. Меч випадає з пальців. Я падаю на коліно. Він піднімає наді мною спис. Чорний, наповнений тією ж магією, що пробила крило Тобіаса.

Час сповільнюється. Я бачу його рух. Бачу, як спис летить просто мені в груди. Закриваю очі, та не встигаю видихнути, як відчуваю жар. 

Гучний рев розтинає небо. Тобіас падає з висоти, врізається між нами в останню мить. Його тіло закриває мене повністю і спис входить у нього. Наскрізь.

Я чую звук — глухий, страшний. Відчуваю, як його тіло здригається. Кров бризкає на моє обличчя — гаряча, жива. Вона має металевий присмак. 

Тобіас повільно змінює постать і опускається на коліна, не даючи мені впасти. Його руки все ще навколо мене, тримають мене, захищають. 

— Ні… — мій голос не схожий на мій.

Бальтазар усміхається. Тобіас кашляє кров’ю, але не відсувається.

Він закрив мене. Повністю.

Його лоб торкається мого плеча. Я відчуваю, як його вага стає непосильною, занадто великою для мене одної. І коли він падає вперед, все поле бою зникає для мене.