-54-

Ніч опускається повільно, наче не хоче торкатися нашого табору. Смолоскипи горять низько, повітря насичене димом, потом і магією, яка ще досі тремтить після денного бою. Крики поранених не стихають навіть із темрявою — вони стають тихішими, але від того ще страшнішими.

Я сиджу на дерев’яному ящику, поки Кіран стоїть переді мною на колінах і працює. Його руки світяться м’яким золотистим світлом. Магія входить у мою шкіру повільно, обережно, зшиває розірвану плоть, приглушує біль. Пече, але я не відсмикуюся.

— Ти мала б лежати, — бурмоче він.

— У мене немає часу лежати.

Він дивиться на мене суворо.

— У тебе немає часу для смерті, все решта може і має бути вирішене. 

Я мовчу. Плече пульсує тупим болем. Ребра болять щоразу, коли вдихаю глибше. На щоці — поріз. Я відчуваю втому не лише в тілі — у кістках, у самій магії, в кожній клітинці мене. 

— Тобіас? — питаю тихо.

Кіран на мить стискає губи.

— Живий, але удар був сильний. Темна магія проникла глибше, ніж я хотів би.

Серце стискається. Мені хочеться кинути все і піти до нього, та натомість я стискаю щелепу і повільно видихаю. Я маю бути сильною.

— Я зупинив заразу, — додає він відразу. — Але йому потрібен час та спокій. 

Коли Кіран закінчує з моїм плечем, я підводжуся, але світ на мить темніє перед очима. Він ловить мене за лікоть.

— Завтра буде гірше, — каже тихо. — Бальтазар не повторить ту саму помилку.

— Я знаю. Але ми сильніше, аніж він думає. Ми переможемо. 

Кіран киває і йде до наступного пораненого. Я залишаюся сидіти на ящику, обдумуючи все те що сталося. 

— Елеонор.

Голос Вільяма я впізнаю одразу. Він підходить повільно, без обладунку, лише в темному камзолі, але в його очах — така сама втома, як і в моїх.

— Ти ледве тримаєшся, — каже він.

— Я тримаюся. Все добре  

Він зітхає.

— Завтра він знову використає її.

Я знаю, про кого він і це болить більше, ніж рани. Бо моя подруга — заручниця у власного батька. 

— Якщо доведеться… — Вільям замовкає на мить, підбираючи слова. — Можливо, ти маєш відпустити її.

Я повільно повертаюся до нього.

— Відпустити?

— Ми не можемо врятувати всіх, Елеонор. — Його голос тихий, але твердий. — Якщо вибір буде між тобою і нею…

— Не договорюй, — перебиваю я.

— Це війна, Ел. Ми маємо бути готовими до всього. 

— А вона — моя подруга. Я повинна хоча б спробувати. 

— А ти — королева і не можеш обирати: вона чи всі інші. Ти ж розумієш це. Мені теж шкода, але якщо доведеться, ти знаєш, я не буду питати кого рятувати. 

Ці слова б’ють точніше за меч, точніше за спис, що проткнув крило Тобіаса. 

Я роблю крок до нього.

— Я не відпущу її. Чуєш? Я не дозволю Бальтазару перетворити її на зброю. Навіть якщо мені доведеться піти до нього самій.

— І загинути? — різко.

— Якщо треба.

Вільям стискає щелепу.

— Ти вперта.

— Я не можу інакше.

Знизую плечима. 

— Тоді зробімо це інакше, — каже він нарешті. — Ми з Глорією проникнемо в їхній табір. Сьогодні вночі і викрадемо Естер.

Моє серце на мить зупиняється.

— Це безумство.

— Але можливо. Я ж тоді тебе врятував. 

Я уявляю це: вони пробираються в центр ворожого табору, крізь магію, крізь охорону. Це майже самогубство. Бо тоді було менше охорони довкола, а зараз, в їхньому таборі, усе військо. 

— Ні, — кажу я.

— Це шанс.

— І якщо вас схоплять?

— Тоді ти хоча б знатимеш, що ми спробували.

— Дракони не можуть покидати поле, — лунає спокійний голос позаду. Впевнений та трохи суворий. 

Ми обоє обертаємося. Натаніель.

Він стоїть у тіні, але навіть у напівтемряві його постава пряма, впевнена.

— Їх одразу помітять, — продовжує він. — Бальтазар чекає на це, я впевнений. 

— Ти пропонуєш нічого не робити? — різко питає Вільям.

— Я пропоную зробити це правильно.

Він дивиться на мене і я розумію, що це шанс. Він простягає мені руку допомоги, вдруге, але якою буде ціна?

— Я піду.

— Ні, — кажу я одразу.

— Саме тому, що вони не очікують цього, — продовжує він, не зважаючи. — Перевертні можуть рухатися тихо. Невеликою групою. Один із моїх найкращих воїнів піде зі мною. Ми обійдемо зовнішню охорону.