-53-

Другий день складніший ніж перший. Дива не трапилося і ми не виграли одразу, а отже, треба боротися далі. Кров не зникає разом із заходом сонця. Вона в’їдається в землю, у повітря, в шкіру. Навіть вітер приносить її запах — металевий, важкий, нудотний. 

Туман цього разу густіший. Небо затягнуте хмарами, ніби саме не хоче бачити того, що станеться.

Наші лави рідші, ніж учора. Я бачу порожні місця там, де мали стояти люди. Бачу перев’язані руки, втомлені обличчя. Але ніхто не відступає.

Бальтазар теж втратив чимало. Та його усмішка, коли наші погляди перетинаються на відстані, змушує мене насторожитися. Він щось задумав.

Битва починається різко, без попередження. Цього разу вони йдуть швидше, агресивніше. Темна магія прорізає повітря чорними спалахами. Земля під ногами тріскається.

Я тримаю центр. Натаніель — правий фланг. Дракони піднімаються в небо майже одразу. І тоді я це відчуваю: дивний, але знайомий заклик. Серце стискається ще до того, як очі знаходять її.

На протилежному кінці поля, між рядами ворожих магів, стоїть Естер. Моє дихання зупиняється, як і я сама. 

Естер не одягнена, як воїн, на ній немає обладунків. Вона у світлій сукні, що майже неприродно чиста серед цього хаосу. Волосся розпущене, обличчя бліде, а очі — чужі. Вона немов привид себе колишньої.

— Естер… — шепочу я, хоча знаю, що вона не почує. Ніхто не знає, як магія вплинула на неї, як сильно поглинула її і чи душа дракона не підкорила її душу собі. 

Естер дивиться просто на мене. І я розумію, що це пастка. Вона в пастці. Навколо неї — магічне коло. Ледь помітне, але я бачу, як повітря над ним мерехтить. Бальтазар стоїть трохи позаду, його рука піднята, пальці напружені.

Він використовує її. І моє серце знову стискається від болю, страху, образи. І нерозуміння, як батько може використовувати власне дитя. 

— Не йди! — кричить Кіран десь позаду мене, але я вже рухаюся вперед. Я не можу інакше. Крок. Ще один. Все навколо розпадається на атоми, і стає фоном, бо зараз важливо врятувати Естер. Вона мені більше ніж подруга, сестра. 

— Елеонор… — її голос тихий, ламкий. — Допоможи…

Я підходжу ближче, пробиваючись крізь воїнів Бальтазара. І саме в цю мить повітря перед очима вибухає, магічний спалах б’є з-під землі — не в неї. В мене.

Та я бачу це занадто пізно. Чорний струмінь енергії, подібно спису, спрямований прямо в груди мені. Він летить швидко, чітко направлений на мене і Бальтазар навіть не приховує задоволення на обличчі.

Я не встигаю підняти щит і світ спалахує, перевертається, але не від болю, а від жару, що обдає моє тіло. Огортає. Щось величезне врізається в мене збоку, збиває з ніг, і земля зникає. Я чую оглушливий рев, від якого тремтить повітря. Від якого тремчу і я сама. 

Тобіас.

Його масивне драконяче тіло закриває мене в останню мить. Чорний струмінь, наче спис, влучає в його крило. Я чую жахливий звук, наче ламаються кістки, розривається плоть і кров розтікається довкола темною плямою. Відчуваю, як його тіло здригається і ми падаємо. Разом. 

Повітря вибиває з легень, коли я врізаюся в землю. Пісок і кров потрапляють до рота. У вухах дзвенить. А серце калатає так несамовито, що здається, я втрачу свідомість від цього. Та натомість я підводжу голову і бачу його. Тобіаса. Мого Тоібаса. 

Він стоїть на одному коліні, вже в людській формі, але крило… Ні, не крило — плече і спина розірвані магією. Чорний слід повзе по шкірі, ніби отрута, розповзається, як зараза, вражає шкіру, плоть. 

— Ні… — мій голос ламається, здригається, як і я сама, — Ні, ні, ні… — кричу несамовито. В очах збирається волога, серце стрягне в горлянці, а в скронях нещадно барабанить пульс. Мене трясе від страху, і усвідомлення того, що я можу втратити його зараз. Назавжди. 

Навколо нас продовжується бій. Натаніель кричить накази. Дракони спускаються нижче, прикриваючи. Перевертні розходяться вправо та вліво, люди лишаються посередині. Наступ триває. Ніхто не відступає, не опускає зброю. Всі налаштовані рішуче. 

Естер стоїть усе там само. Але тепер її обличчя змінюється і на мить — лише на мить — я бачу її справжню. Її очі наповнюються жахом.

— Тікай… — шепоче вона, і магічне коло спалахує яскравіше.

Бальтазар розуміє, що план зірвано. Усмішка сповзає з його обличчя та він немає наміру відступати. Я бачу це в його очах. 

Я підповзаю до Тобіаса.

— Тримайся. Чуєш? Тримайся.

Він дивиться на мене крізь біль і все одно усміхається.

— Я ж казав, я боротимуся за тебе.

Мені хочеться кричати.  Кіран опиняється поруч, його руки вже світяться магією.

— Забирайте її! — наказує Натаніель воїнам.

Але я не відходжу. Я дивлюся на Бальтазара. І щось у мені ламається, але не від страху, від люті.

Магія в мені спалахує яскравіше, ніж будь-коли. Гаряча, нестримна. Я відчуваю її. Вперше не так, як з Тобіасом. Вона всередині мене і рветься назовні.

— Ти більше не використаєш її, — шепочу я і піднімаюся, аби врятувати Естер. Аби звільнити її з пут полону. Я врятую подругу, навіть якщо для цього мені доведеться спалити все поле дощенту.