-52-

Сьогодні земля питиме кров. Нашу і ворога. Сьогодні день великої битви. 

Я вдягаю обладунок повільно. Метал холодний, важкий  і здається мені, що це мій останній бій. Руки не тремтять — і це лякає більше, ніж страх. Шкіра під латами здається надто тонкою, надто ніжною і такою, що може розплавитися при першому ударі. Я заплітаю волосся туго в косу, щоб не заважало. А потім дивлюся на себе в дзеркало і не бачу там дівчину. Бачу правительку, що йде на війну. А ще бачу втому, злість, гнів і приречення. 

На подвір’ї замку повітря густе від напруги. Армії шикуються рядами. Прапори тріпочуть на вітрі — мої, Натаніеля, інших союзників. Перевертні стоять окремо, спокійні, зібрані. У їхніх очах — хижа готовність. Мені б їхній запал. 

Дракони стоять позаду. Вони все ще в людській подобі, економлять сили. 

Я відчуваю їх ще до того, як обертаюся. Силу. Вогонь. Тобіас стоїть ближче за інших. Його погляд зустрічається з моїм лише на мить. І в цьому погляді я бачу все: і прощання, і обіцянку і  страх.

Я відвертаюся першою, бо дивитися без хвилювання не можу. Хочеться кинутися в його обійми і знову відчути вогонь на губах. Але не можна. Ми вже попрощалися. 

Завдяки каретам, ми швидко перетинаємо володіння перевертнів, проходимо межу з іншого боку і зупиняємося на кордоні земель. Ми виходимо на рівнину до сходу сонця наступного дня. Туман стелиться низько, ковзає по траві, обвиває ноги. Земля волога, важка. Вона ще не знає, що за кілька годин стане червоною.

Ворожа армія видніється на горизонті темною масою. Їх більше, ніж я хотіла б бачити.

Серце б’ється повільно, але в грудях — буря. Я відчуваю, що скоро почнеться бій не на життя, на смерть. 

Я піднімаю меч.

— За королівство, — кажу тихо, але магія підхоплює мій голос і несе над полем. І світ вибухає.

Перший удар — метал об метал. Крик. Чийсь рик. Вогонь розтинає повітря, і небо раптом стає живим. В ньому вже літають мої дракони. 

Я біжу вперед разом із першими рядами. Час наче зупиняється, а повз пролітають обличчя, мечі, бризкає кров. 

Мій меч знаходить ціль швидше, ніж я встигаю подумати. Рука працює сама. Тіло пам’ятає тренування. Я не дозволяю собі бачити очі тих, кого нищить мій меч. Я маю рухатися вперед в не думати. Бо думки створюють хаос в душі та тілі. 

Повітря довкола стаєм гарячим від драконячого полум’я. Земля здригається від ударів тіл перевертнів у їхній другій подобі. Величезні вовки, ведмеді, лисиці кидаються в самий центр бою, розривають лави ворога.

Я бачу Натаніеля ліворуч — він б’ється відважно. Його удари точні, чіткі. Він — стратег навіть у цьому хаосі.

Крик позаду змушує мене обернутися. Вільям падає вниз, його крило пробите списом, полум’я рветься нерівно. Я відчуваю цей біль, ніби власний. Магія в мені здригається, пульсує.

— Вгору! — кричу, хоча не впевнена, що він чує.

Навколо дим. Густий, їдкий. Очі сльозяться. Кров на губах — не розумію, моя чи чужа. Хтось б’є мене зліва. Я встигаю підняти щит, але удар проходить крізь руку, віддає в плече. Біль спалахує яскраво, гостро. Я стискаю зуби і відповідаю. Немає місця для слабкості.

Я бачу Бальтазара здалеку — він стоїть на підвищенні, в оточенні своєї охорони. Його присутність відчувається навіть крізь хаос. Темна магія пульсує навколо нього, як чорний серпанок.

Небо розтинає рев. Це Тобіас. Його дракон спускається різко, стрімко, мов блискавка. Полум’я виривається з пащі, розчищає простір переді мною. Жар обпалює шкіру навіть на відстані. Я на мить завмираю, дивлячись на нього в повітрі — величного, нестримного, прекрасного у своїй люті.

І саме в цю мить поруч падає мій воїн. Стріла в горлі. Це повертає мене до реальності.

Битва триває годинами, але відчувається як одна нескінченна мить. Руки німіють від ваги меча, ноги грузнуть у багнюці, що вже давно не просто земля. Я падаю на коліно, коли черговий удар проходить занадто близько. Повітря вибиває з легень. Світ пливе перед очима. 

Але не можна здаватися. Я підводжуся, знову і знову.

Я більше не відчуваю страху. Лише впертість. Лише одне: я не віддам це поле. Я не дозволю пам’яті батька стати пилом. Я не дозволю, щоб усе було марно.

Коли сонце стоїть високо, лінія ворога починає ламатися. Перевертні проривають правий фланг. Дракони тримають небо. Я бачу, як Натаніель віддає наказ, і наші сили змикаються довкола ворога, наче пастка.

Крик відступу котиться полем.

Я стою серед диму, крові й уламків. Дихаю важко. Обладунок подряпаний, рука болить, губа розсічена. Я піднімаю голову до неба. Тобіас кружляє вище, повільніше тепер. Живий.

Я дозволяю собі заплющити очі лише на мить і насолодитися нею. І радістю, що ми впоралися. Він впорався. 

Це був лише перший бій. Але ми вистояли. Та я знаю — далі буде ще важче.