-51-

Я прокидаюся ще до світанку. Сон уривчастий, неглибокий. Сни не запам’ятовуються — лише відчуття падіння. Я підводжуся, відчиняю вікно. Ранок холодний, сірий. Замок уже живе — унизу чути кроки, глухий метал, короткі команди.

Сьогодні ми не тренуємося до виснаження. Сьогодні ми перевіряємо, уточнюємо, розставляємо. Кожен знає своє місце. Дракони зібрані, зосереджені. У їхніх очах більше не страх — рішучість. Вони дорослішають швидше, ніж мали б.

Тобіас не дивиться на мене під час збору. Я теж не шукаю його погляду. Ми обоє знаємо — варто лише зустрітися очима, і весь мій вдаваний спокій розсиплеться.

Опівдні мене знаходить Натаніель. Ми стоїмо в залі карт, де на столі розкладені плани наступу. Світло падає згори, різке, без тіні. Тут усе чітке, як і має бути перед війною.

— Завтра, — каже він спокійно.

— Завтра, — повторюю.

Він дивиться на карту, а потім на мене.

— Після перемоги ми не матимемо часу на зволікання.

Я знаю, до чого він веде.

— Ти про весілля?

— Так.

Його голос рівний, без натяку на емоцію. Наче ми обговорюємо постачання зерна, а не моє життя.

— Одразу після того, як ми повернемо твою столицю, — продовжує він, — почнеться підготовка. Народ має побачити союз. Має повірити в стабільність.

Я вдихаю повільно.

— А якщо ми ніколи не покохаємо одне одного?

Він не здивований, бо наче чекав цього запитання.

— Це не має значення, Елеонор.

— Для кого? — питаю тихіше.

— Для наших народів, — відповідає він. — Наш союз — це сила, кордони без війни та армії, що стоять разом. Їм достатньо цього.

Я дивлюся на нього довго, обдумуючи кожне слово. 

— А як ми будемо жити?

— Як правителі, — каже він. — З повагою один до одного. Не все в житті вимірюється почуттями.

Його слова не жорстокі, вони чесні та від цього не легше. 

— Кохання — це завжди ризик, — додає він. — Але якщо заради миру потрібно ним пожертвувати, це невисока ціна.

Я відчуваю, як щось у мені стискається.

— Для тебе це так легко?

— Ні, — відповідає він після паузи. — Але це необхідно. І як правитель я думаю, як правильно вчинити, а не як хочу. 

Ми мовчимо. Я киваю. Бо що ще мені залишається?

Ввечері замок стихає раніше, ніж зазвичай. Люди готуються до сну, до молитви, до страху. Я виходжу на балкон своїх покоїв. Небо чисте, темне і всипане зорями. Вітер прохолодний, але приємний.

Я дивлюся вгору довго. Шукаю там відповіді, яких немає.

— Ти знову думаєш надто багато.

Голос за спиною змушує мене здригнутися. Я обертаюся — і серце пропускає удар.

Тобіас стоїть у тіні. Його очі відбивають зорі.

— Ти не мав сюди приходити, — шепочу. 

— Я і не прийшов.

Він робить крок назад і в наступну мить світ перевертається. Вітер рве моє волосся, земля зникає з-під ніг. Я відчуваю, як сильні лапи обережно підхоплюють мене. Тепло луски, потужний змах крил — і замок стрімко віддаляється.

Я не кричу. Я тримаюся за нього. Дракон несе мене далеко від світла факелів, від стін, від обов’язків. Ми летимо над лісом, над річкою, над темрявою. Ніч огортає, але поруч із ним мені не страшно.

Через якийсь час він опускається на галявину, де трава висока і сріблиться від місячного світла. Звідки взялася ця галявина серед снігів, я не знаю, але  я не дивуюся, бо у нашому світі все можливо. Тобіас обережно ставить мене на землю. За мить переді мною вже не дракон, а він — трохи задиханий, із вогнем у погляді.

— Це безумство, — кажу я, але голос тремтить не від страху.

— Можливо, — відповідає він. — Але це наш останній спокійний вечір.

Ці слова зависають у повітрі. Ми сідаємо поруч і тихо розмовляємо про завтрашній день. 

— Якщо я не повернуся… — починає він.

— Повернешся, — перебиваю я різко. — Я не дозволю інакше.

Він усміхається сумно.

— Ти не все контролюєш, Елеонор.

— Знаю.

Ми мовчимо, але ця тиша між нами не пуста. Вона повна всього, що ми не маємо права сказати. Я не маю права. 

— Я кохаю тебе, — говорить він тихо, торкаючись рукою щоки. 

Серце стискається так, що важко дихати.

— Не треба, — шепочу, відводжу погляд, не в силі опиратися сяйву в його очах. Хочеться стрибнути в ту безодню його зіниць і потонути. 

— Треба, — каже Тобіас, — Можливо, це мій єдиний шанс сказати тобі про свої почуття, — він знову торкається моєї щоки, і я заплющую очі, дозволяючи собі ще одну мить слабкості. Та коли його губи накривають мої, світ зникає.