-50-

Замок Натаніеля більше не здається мені чужим. Тепер я знаю в ньому кожен закуток. Та кожен ранок тут починається з одного й того самого — з мантри котру повторюю подумки. 

Напруга витає в повітрі ось вже який день. Вона майже відчутна на шкірі, котра покривається сиротами, щойно я думаю про майбутній бій. 

Союзники прибувають хвилями. Перевертні з котрими встигли домовитися, надходять групами з півночі й заходу. Їх не багато, але вони всі за нас. Їхні плащі пахнуть лісом, шерстю, холодом. Вони не говорять зайвого, лише оцінюють, запам’ятовують, зважують. Я бачу, як вони дивляться на моїх людей — не з презирством, але з обережністю. Довіра не народжується за один підпис під угодою і я маю заслужити її в бою, поруч з ними. 

Натаніель тримається поруч із своїми командирами та магом. Він не тисне на людей, не демонструє силу — вона в ньому просто є. Я спостерігаю, як швидко він складає план, стратегію, наступ: перевіряє загони, резерви, шляхи відступу. Він говорить коротко, чітко, без емоцій. І я ловлю себе на думці, що якби не знала ціну цього союзу, могла б захопитися ним спокійно. 

Але я знаю. Знаю, що втрачаю і від чого відмовилася. Але інакше не може бути. Нам треба цей союз і ця перемога. 

Дракони тренуються окремо від усіх. Ми відвели для них простір за замком — широку кам’яну платформу, що виходить до урвища. Внизу — ліс і річка. Якщо щось піде не так, буде куди впасти. Я не кажу це вголос, але думаю про це щоразу, коли піднімаюся туди.

Кіран стоїть у центрі платформи, руки складені за спиною. Його голос не гучний, але чіткий. Він вчить їх не лише контролювати вогонь. Він вчить, як правильно дихати, відчувати магію, не піддаватися паніці, коли магія починає вириватися з-під контролю і проходити через них..і звісно ж не боятися помилок. Бо лише так можна навчитися чогось. 

Я дивлюся, як Вільям намагається втримати полум’я на долоні. Воно рветься, пульсує, обпікає повітря. Його обличчя напружене, зуби стиснуті. Він боїться не вогню. Він боїться себе. І я його розумію. 

— Розслабся, — спокійно каже Кіран. — Ти не носій сили. Ти її провідник.

Полум’я поступово стихає, стає рівнішим. Я видихаю разом із ним. Мені хочеться, щоб кожен з них опанував ці вміння і лишився живий. 

Тобіас тренується окремо. Подалі від Вільяма і Глорії. Його сила інша. Вона не пульсує — вона живе в ньому постійно. Іноді мені здається, що повітря навколо нього трохи спотворюється, наче спека над камінням улітку. Він рухається швидше за інших. Вогонь слухається його майже без зусиль. І саме це лякає найбільше мене, не його. Він впевнений в собі і вміло виконує усе про що говорить Кіран. 

Я стою на відстані, щоб не заважати. Спостерігаю. Тобіас не дивиться на мене, але я відчуваю момент, коли він знає, що я тут.

Сьогодні дракони вперше пробують відтворити трансформацію не спонтанно, а заплановано. Не повну — часткову. Дивлюся, як луска проступає на їхній шкірі, як зіниці витягуються, рухи стають різкішими. Це болісно. Я бачу це по їхніх обличчях. Перетворення — не красива легенда. Це боротьба між тілом і чимось древнім, що не просило дозволу оселитися всередині.

Кіран уважний. Він не дозволяє їм заходити надто далеко.

— Пам’ятайте, — говорить він, — ви повернетеся. Ви завжди повернетеся.

Його слова звучать впевнено. Але я знаю — це не гарантія. Це надія.

Коли Тобіас робить крок уперед, повітря стає густішим. Його очі темнішають, луска проступає вздовж шиї, по руках. Полум’я спалахує різко, високо, і на мить мені здається, що я бачу не людину. Дракона. Справжнього.

Він тримається довше за інших. Його не розриває страх. Його не ламає біль. І я розумію: він не просто носій духу. Він зливається з ним.

Я підходжу ближче, коли тренування завершуються. Дракони розходяться повільно, виснажені, але зосереджені. У їхніх очах більше впевненості, ніж учора. І більше усвідомлення, що треба робити. 

— Вони ростуть, — тихо каже Кіран, стаючи поруч зі мною. — Швидше, ніж я очікував.

— Це добре? — питаю.

Він мовчить мить.

— Це необхідно.

Я киваю. Не завжди добре — це те саме, що потрібно.

Ввечері ми збираємося в залі карт. Перевертні, маги, воєначальники. Ми розкладаємо плани наступу, обговорюємо позиції Бальтазара і Річарда. Вони сильні. У них дві армії і дракон. У нас — союз. І віра в те, що цього вистачить.

Коли нарада закінчується, я залишаюся сама біля столу. Дивлюся на лінії, що позначають кордони мого королівства. Поки що мого. 

Я проводжу пальцем по карті, зупиняюся на столиці. Я поверну її. Не заради трону. Заради тих, хто ще вірить, що я зможу.

За спиною чую тихий крок.

— Ти не спиш.

Я не обертаюся одразу.

— Не можу дозволити собі таку розкіш.

Тобіас підходить ближче. Я відчуваю тепло ще до того, як він стає поруч.

— Ти тримаєш усе в собі, — каже він.

— Я повинна.

— Ні, — відповідає тихо. — Ти робиш вибір і він завжди складний.