-49-

Ранки в замку Натаніеля починаються рано. Щойно сонце встає, з двору чується  металевий брязкіт зброї,  голоси магів, та глухе тупотіння ніг на плацу. Всі готуються, тренуються, вивчають місцевість по картах і сподіваються на швидке завершення війни. Я ж сподіваюся на диво, котре прагну вибороти поклавши на алтарь власне серце. 

Я виходжу у внутрішній двір ще до того, як слуги встигають розпалити всі вогнища. Повітря холодне, свіже, пахне димом і сирою землею. Небо сіре, затягнуте хмарами, і в цьому є щось заспокійливе: воно не обіцяє нічого зайвого.

Дракони тренуються мовчки. Без криків, без показових жестів. Кіран ходить між ними, уважний, зібраний, інколи зупиняється, щось коригує, торкається плеча чи зап’ястка — і магія слухається його, мов добре дресирований звір. Я дивлюся на це з боку і думаю, що ще зовсім недавно все це здавалося неможливим. А тепер — необхідним.

Перевертні Геральда тримаються окремо. Вони сильні, витривалі, їхні рухи точні й економні. Тут немає зайвої метушні. Кожен знає своє місце. Я відчуваю на собі їхні погляди — уважні, оцінювальні. Вони ще не мої. Вони союзники. І це різниця, яку я не маю права забути.

Натаніель з’являється пізніше. Його присутність відчувається одразу, навіть без слів. Він говорить із командирами, віддає короткі накази, не підвищуючи голосу. Я спостерігаю за ним і ловлю себе на думці, що це і є той союз, на який я погодилася: спокійний, холодний, позбавлений ілюзій. Він не дивиться на мене, як на жінку. Він дивиться, як на королеву. І, мабуть, так правильно.

День минає у нарадах, картах, цифрах, маршрутах. Ми обговорюємо можливі втрати так, ніби це абстрактні величини, а не живі люди. Я киваю, ставлю запитання, роблю зауваження. Всередині — тиша. Ні страху, ні сумнівів. Лише порожня зосередженість.

Я дозволяю собі думати про Тобіаса лише краєм свідомості. Як про щось небезпечне, до чого не можна торкатися без наслідків. Він тут, я це знаю. Я відчуваю це, навіть не бачачи його. Але між нами — невидима межа, яку я сама провела і сама ж боюся переступити.

Коли вечір опускається на замок, я відчуваю втому. Не фізичну — іншу. Я виходжу з двору, не попередивши нікого, і йду вузькими коридорами, де світло факелів тремтить і кидає на стіни викривлені тіні.

Я майже доходжу до сходів, коли чую кроки за спиною. Зупиняюся не одразу. Даю собі ще кілька секунд тиші.

— Елеонор.

Його голос низький, стриманий. Я обертаюся.

Тобіас стоїть на відстані кількох кроків. Він змінився. Не значно, але достатньо, щоб я це помітила. В ньому більше сили, більше впевненості. Магія дракона не просто живе в ньому — вона вкорінюється і змінює його. 

— Ти уникаєш мене, — каже він без докору. Просто констатує факт.

— У нас війна, — відповідаю я так само рівно. — І попереду важлива битва. Я не хочу… 

Він усміхається ледь помітно, але в очах — темінь. Вона пожирає мене. 

— Ти вмієш ховатися за правильними словами. Але зі мною не варто гратися в цю гру. 

Я стискаю пальці, але не відводжу погляду.

— Я роблю те, що повинна.

— Як королева, — додає він.

— Саме так.

Між нами повисає тиша. Вона густа, важка, наповнена тим, про що ми не говоримо. Я відчуваю, як магія в повітрі реагує на нашу близькість — ледь вловимо, але достатньо, щоб серце збилося з ритму.

— Я навчуся контролювати це, — каже він раптом. — Дракона. Сили. Все. Я не стану загрозою тобі. Однак… — він відводить погляд, а я затамовую подих. 

— Я знаю, — відповідаю тихо. І це правда.

Він робить крок ближче, зупиняється. Між нами залишається простір, але він здається надто малим.

— Після війни все зміниться, — говорить він.

— Після війни багато хто не повернеться, — кажу я. — Не варто будувати планів.

Він дивиться на мене довго, уважно, ніби намагається запам’ятати.

— Я все одно буду поруч, — каже нарешті. — У будь-якому статусі. Навіть якщо ти цього не хочеш. Бо це сильніше за мене і за тебе. 

Я киваю. Це все, на що мене вистачає.

Він відходить першим. Його кроки розчиняються в коридорі, а я залишаюся стояти, відчуваючи, як щось усередині мене тріскається, ламається, і болить. 

Попереду війна. І я не маю права дозволити собі слабкість. Навіть якщо цією слабкістю є він.

Але як змусити серце замовкнути?