-48-

Після пишного застілля, я виходжу із обідньої зали повільно, зберігаючи рівний крок, хоча всередині все стискається. Двері за моєю спиною зачиняються глухо, остаточно, і цей звук чомусь запам’ятовується краще за всі слова, сказані там.

Коридор замку довгий, прямий, освітлений факелами. Камінь під ногами холодний, гладкий. Тут немає нічого зайвого — ні картин, ні килимів, ні спроб здаватися гостинними. Це місце не для відпочинку. Це місце для рішень, які потім змінюють життя.

Я тримаю голову рівно, навіть коли залишаюся на самоті. Звичка, яка давно стала необхідністю. Лише за черговим поворотом дозволяю собі зупинитися і не тому, що не можу йти далі, а тому що потрібно перевести подих. 

Я погодилася. Це рішення не викликає сумнівів у своїй правильності, але викликає розпач у моєму серці. Він не тисне різко, не знищує одразу, а повільно, поступово отруює свідомість усвідомленням втрати. Я відчуваю її в грудях, у шлунку, у руках, які раптом здаються надто важкими і тремтять. Я погодилася на шлюб, на союз, зв'язала себе зобов'язаннями по руках і ногах, і можливо, саме цим вчинком, назавжди втратила шанс бути щасливою та кохати. 

Я знала, що ціна буде високою, що король попросить взамін на допомогу щось значуще, але до останнього сподівалася, що це буде золото, гроші, коштовності, я навіть готова була стати політичним союзником Натаніеля, але шлюб… до цього я не була готова. Просто сподівалася, що це не торкнеться мене так особисто. Це наївно для королеви і я це розумію. 

Нарешті опиняюся біля покоїв, відведених для мене та моїх людей. Кімнати тут великі, стримані, з високими вікнами і важкими шторами. Мені хочеться сховатися за ними, як колись у дитинстві, як грала з батьками в хованки, але я і цього не можу собі дозволити. Я маю зберігати стійкість, ясний розум та холодне серце. Лише так, я можу врятувати своє королівство віж розрухи. 

Коли двері зачиняються і я нарешті залишаюся сама, то дозволяю собі сісти. Не падаю на ліжко,  не хапаюся за голову — просто сідаю і дивлюся в одну точку. Не можна розкисати, не можна давати волю сльозам, бо це буде кінець. Кінець всьому. 

Я роблю спробу втихомирити буревій в душі та розкласти все по уявних полицях в своїй голові. Мені треба впорядкувати думки, скласти черговий план і дотримуватися кожного пункту. Я маю захистити свій народ, навіть ціною власного серця. Попереду складна партія в якій я не маю права програти.

А ще, я думаю про драконів. Про те, що тепер у них буде час, можливість, аби підготуватися краще, освоїти свої здібності та навчитися виживати. Я не хочу, аби хтось з них постраждав. Вони мають вижити і повернутися до свого нормального життя. Кожен. 

— Це було правильне рішення, — я повторюю це собі знову і знову доти, поки втома не бере своє і я не засинаю на ліжку, в одязі та взутті. Навіть немає сил, аби роздягнутися. Але прокидаюся серед темної ночі і роздягаюся, піднімаю важку ковдру і залажу під неї. 

Я лежу в ліжку, дивлячись у стелю, і вже не можу заснути. Тіло втомлене, але розум не вимикається. Я думаю про майбутнє, яке тепер має чіткі обриси — і вони не такі, як я колись уявляла. Думаю знову про королівство, обов'язки, відповідальність, думаю про маму і Вільяма, про драконів, моїх людей та армію, котра вочевидь зараз розділилася між мною та Бальтазаром і розумію, що не маю права на помилку. Вдруге, я не можу програти. 

Я стану королевою.

І водночас — чиєюсь дружиною.

Ці дві ролі не конфліктують на папері. Але я знаю, як часто вони конфліктують у реальності і в що може вилитися шлюб за угодою. Я не знаю, яким він буде цей союз, бо я не знаю Натаніеля, як особистість і вже точно не знаю, чого він бажатиме від нашої угоди. Чи буде він стриманим, вимагатиме більшого, ніж політична присутність? Чи захоче вдавати закоханість? Чи це просто гра заради впливу? 

І, всупереч бажанню, у думках знову з’являється Тобіас і все що відбувалося тієї ночі. Картаю себе за слабкість, але попри все — це було прекрасно. Я це знаю і це знає він. Але тепер, все це ще одна проблема, котра не дає мені спокою.

Що з того, що було між нами, було справжнім, а що — наслідком магії?

Я знаю, що він повернеться у свій світ, коли все закінчиться. Так мало бути і так буде, то ж нащо нам ці почуття? 

Вранці я прокидаюся з відчуттям тривоги. Наче щось уже сталося, навіть якщо попереду ще війна і нічого не вирішено. Я знаю, що розмова з Тобіасом також неминуча, але тягну з цим. Я не готова до розмов, хоч знаю, що повинна. Я уникаю його за сніданком, уникаю і під час обіду та екскурсії по всьому замку та території. 

Але це не може тривати вічно і ми зустрічаємося у внутрішньому дворі, де маги та слуги короля вже готують простір для тренувань для драконів. Він дивиться на мене уважно, наче відразу розуміє, що щось змінилося. Підходить, дивиться прямо, без сорому і я не витримую. Я кажу все прямо: не намагаюся прикрасити ситуацію словами, не вдаюся до ліричних відступів та пауз. Я кажу, як є і сподіваюся, що він зрозуміє. 

Я бачу, як він напружується, як розширюються його зіниці, і в них палахкотить вогонь, бачу як вилиці рухаються, хоч він себе стримує і кулаки, котрі стискає так, що аж кістки хрустять. Та попри це, він не перебиває, дослуховує до кінця — і за це я вдячна йому. 

— Це було помилкою, — кажу я, хоча не знаю, кого намагаюся переконати більше: себе чи його? — Коли все закінчиться, ти повернешся у свій світ. І, можливо… можливо, ми зрозуміємо, що все це було лише впливом магії. Магії дракона. Вона, знаєш, має сильний вплив на свого носія та й на решту людей теж.