-47-

Карета рухається плавно, майже непомітно. Магія тримає її в дорозі без шуму, і це дратує, бо тиша дає забагато простору для думок. А не думати я не можу. 

Я намагаюся сидіти рівно, але напруга не зникає, і це виснажує. Я втомлена та зморела, але не від дороги, а від постійної готовності приймати рішення, думати, домовлятися, планувати. Здається, що від того тиску відповідальності, котрий звалила на себе сама, і мене завмирає серце. Розум та серце огортають обійми бентеги. 

Поруч — мої друзі. Я відчуваю їхню підтримку, вдячна за їхню присутність, навіть коли ми не дивимося одне на одного, але попри все, я відчуваю самотність. І ця думка водночас  тисне та дратує. 

За вікнами тримається підмога короля Геральда. І це ще одне нагадування, що я більше не сама і відповідальна за те, що станеться далі. Кожен їхній крок буде наслідком мого вибору. І я маю чинити правильно попри все. 

Коли втома бере своє, я засинаю і на якийсь час поринаю у світ снів. Те, що мені сниться бентежить ще більше і я прокидаюся не в найкращому настрої. Мої супутники це помічають, а тому мовчать, переглядаючись. Я вдячна їм за розуміння. 

Решту дороги я думаю про четвертого короля. Він не зобов’язаний допомагати і йому було б простіше залишитися осторонь і спостерігати, як ми знищуємо одне одного. Я б на його місці саме так і зробила. Але, сподіваюся, що все таки рішення його буде нам на користь. 

Мені потрібно переконати його, що моя війна — це не хаос, не ризик без сенсу, а шанс. Що поразка ворога вигідна не лише мені, а  й всім нам. Бо Річард та Бальтазар спраглі до влади, з моєю армією, драконами і бог зна чим ще, можуть стати проблемою цілого світу. 

Карета раптово сповільнюється. Я відчуваю це ще до того, як бачу замок. Магія реагує на межу чужої території. Усередині все стискається, але я не дозволяю цьому проявитися назовні. Мушу бути сильною, триматися і підбадьорювати інших. Інакше, який з мене вийде лідер?

Карета зупиняється. Я роблю глибокий вдих і відчуваю, як страх і рішучість борються в мені, і я не знаю, шо переможе. 

Виходжу з карети, і бачу, що на мене вже чекає охорона короля. Вони вклоняються та просять слідувати за ними. 

Киваю головою та йду слідом, роздумуючи про те, що після цієї зустрічі дороги назад уже не буде. Якщо король скаже “ні”, я прийму це. Я не маю права тиснути чи благати, але я також не маю права збрехати про свої наміри, бо це було б нечесно. Той, хто стане на мій бік має розуміти всі можливі ризики та наслідки. Та я мушу спробувати, бо це остання можливість вирівняти шанси.

Тронний зал четвертого короля просторий і холодний, навіть попри вогонь у каміні. Камінь тут темний, майже чорний, відполірований так, що аж блищить. Я йду повільно, дозволяючи собі роздивитися це місце. Замок не намагається вразити розкішшю — він тисне масштабом і стриманістю. Тут не прикрашають владу. Тут її демонструють і не соромляться цього. 

Король чекає мене у своєму кріслі,закинувши ногу на ногу. Він не підіймається мені назустріч і це очікувано, хоч трохи зверхньою Ми дивимося один на одного прямо: він вивчає мене, а я його. Він уважний, зосереджений, і в його погляді немає ані співчуття, ані захоплення, лише інтерес. Я для нього не жінка і не королева, я — чергова можливість. І я впевнена, що він нею скористається. На відміну від Геральда цей король більш прагматичний та раціонально мислить. Він задурити собі голову не дасть, хоч я  й не маю такого наміру. 

Підійшовши ближче, я вклоняюся та вітаюся, як прийнято згідно нашого етикету. Корона не впаде з моєї голови, якщо я білу ввічливою. Хоч часам шляхетність та доблесть не в моді, я прагну бути послідовною не лише в словах, а й в діях.

Як тільки но момент знайомства иа реверансів минає, я починаю розповідати свою історію. Впевнена, що король Натаніель вже чув про події в Зорінтії та Лунарії, але хочу, аби він почув все з перших вуст, а не перекручені плітки. 

Я викладаю йому все чітко й без прикрас: про зраду, підступ, про війну, про ворога. Про те, що моє королівство стоїть на межі знищення. Я не прошу милостиню, я пояснюю, говорю про наслідки, про баланс сил, про те, що буде, якщо він залишиться осторонь. 

Натаніель слухає мовчки: не перебиває мене, не киває у відповідь, лише дивиться уважно. Він дає мені час договорити, а потім так само спокійно починає говорити сам.

— Я готовий допомогти, але не безкоштовно. У нас тут не клуб милосердя. І якщо інші королі готові ризикувати просто так, я хочу гарантій. 

Якщо він допоможе мені повернути королівство і я зійду на трон, я маю погодитися на шлюб з ним. Союз не лише військовий, а й політичний. Такий, що не дозволить мені відступити, втекти, збрехати чи зрадити його. 

— Розумію. 

Я відчуваю, як напруга стискає груди, але моє обличчя залишається спокійним. Я очікувала складних умов, гарантій та все ж сподівалася, що не доведеться погоджуватися на все. 

— Я готовий дозволити  тобі і твоїм людям жити в моєму замку стільки, скільки буде потрібно. Готовий виділити простір для драконів, допомогти з підготовкою, дати час на трансформації. Я добре знаю, що зараз вони нестабільні і що в бою це може коштувати їм життя, — Натаніель продовжує говорити так, ніби бачить мою внутрішню реакцію, але не вважає за потрібне зупинятися. 

— Це було б непогано.