-46-

Я засинаю не одразу. Сон підкрадається повільно, як дикий звір, що боїться сполохати свою жертву. І сьогодні ця жертва — я. Тому, я  лежу, слухаючи рівне дихання Тобіаса поруч, і не наважуюся поворухнутися. Він лежить зовсім близько — так близько, що тепло його плеча відчувається крізь тонку тканину сорочки. Це так чарівно та бентежно водночас, що здається час завмирає, і я разом з ним. 

У кімнаті темно, але темрява більше не здається ворожою мені. Вона м’яка, тиха, майже лагідна. Десь за вікнами палацу ніч дихає повільно, і разом із нею дихаю і я. Страх відступає, залишаючи по собі втому — глибоку, важку, солодку.

Я видихаю та розслабляюся, і дозволяю собі цю слабкість. Лише на мить. Лише сьогодні. Лише цей раз. 

Я не пам’ятає, коли саме втома долає мене і я  заплющую очі, просто в якийсь момент напруга відпускає, пальці розтискаються, а думки розсипаються, як попіл. Мені сниться тиша — без образів, без криків, без корон і битв, тільки тепле, затишне місце в обіймах того, хто неочікувано з'явився поруч. А вранці…

Сонячне проміння будить мене. Воно пробирається крізь кольорове скло вікон, лягає на стіни золотими й багряними плямами, повзе по підлозі, торкається ліжка. Розплющую очі й першу мить не розумію, де знаходжуся. Палац перевертнів ще здається сном — надто високі стелі, надто важке повітря. А потім я відчуваю рух поруч. Здригаюся. Дивлюся. 

Тобіас.

Усвідомлення того, що накоїла приходить різко, і виливається на мене немов відро холодної води. Різко встаю, випростовуюся, ковдра зісковзує з плечей, і серце починає битися швидше — не від страху, а від сорому. Він поруч, ще сонний, з розслабленим обличчям, таким чужим і водночас небезпечно близьким.

Що я накоїла?

Думка боляче впивається в свідомість. Вчорашня ніч, його присутність, поцілунок — усе тепер здається помилкою, слабкістю, якої я не мала права собі дозволити. Магія дракона, тепла і спокуслива, огортала мене, притуплювала розум, змушувала вірити в безпеку там, де її не може бути.

Обережно підводжуся з ліжка, відходжу на крок, намагаючись зібрати думки, немов уламки після вибуху. Моє  королівство в небезпеці. Мої люди чекають. Я не маю розкоші губитися в почуттях. Не маю права дозволяти собі усе це. 

Тобіас прокидається майже одразу, ніби відчуває якусь зміну в повітрі. Його погляд зупиняється на мені— уважний, теплий, ще вчорашній. І саме це ранить найбільше.

— Елеонор… — тихо каже він та я не даю йому договорити. Обіймаю себе руками, ніби від холоду, і роблю глибокий вдих. Я маю бути сильною. Я повинна. 

— Це була помилка, — вимовляю рівно, хоча всередині все тремтить. — Учора. Я… я була не собою.

Його брови злегка сходяться. Він мовчить, дає мені простір — і за це я вдячна ще більше, ніж за будь-які слова.

— Магія дракона впливає, — продовжую говорити, дивлячись у вікно, а не на нього, бо розумію, що інакше не зможу сказати те, що варто, — Вона притуплює волю. Я була слабкою. І я не можу собі цього дозволити.

Кілька секунд у кімнаті панує тиша. Така густа, що її можна торкнутися. Він дивиться на мене уважно, пильно, але нічого не говорить. 

— Тобіасе, — нарешті не витримую я, — Прошу. Тобі треба піти, але непомітно. Ніхто не має знати, що ти був тут.

Він дивиться на мене довго і в його очах немає образи — лише розуміння, яке лякає навіть більше, аніж би він злився на мене та кричав. Тобіас киває, повільно встає, накидає свій верхній одяг на плече. 

— Я не шкодую, — каже тихо, — Але я поважаю твій вибір.

Він іде, залишаючи по собі лише ледь відчутне тепло — як слід від вогню, що вже згас. Двері зачиняються майже беззвучно і я залишаюся сама. Мене трусить неначе в лихоманці і душить, але не сльози — гірше, — глуха, пекуча провина. Я починаю ходити по кімнаті, стискаю пальці, картаючи себе за наївність, за нічну слабкість, за те, що дозволила собі забути, ким я є. 

Королеви не мають права на такі помилки.

Підходжу до вікна й дивлюся на двір палацу, де вже починається новий день. Там, за цими стінами, чекає війна — не завжди зі зброєю, але завжди за владу, за землю, за право існувати, за мій народ. 

— У мене немає часу на кохання, немає місця для ніжності, почуттів. Є лише боротьба, — шепочу сама собі, витираючи вологу на щоках, — Я мушу бути сильною. Це єдине, що нині має значення.