-45-

Кімната, яку їй виділили в палаці короля перевертнів, була величезною і холодною. Тіні від високих вікон із кольоровим склом спліталися на стінах, створюючи дивні візерунки, що виглядали живими. Елеонор зняла плащ і поклала його на крісло, але навіть м’які тканини і розкішний килим не могли прогнати відчуття тривоги. Вона сіла на край ліжка, витягнувши ноги, і довго дивилася на темряву, що плавно заповнювала кімнату.

Серце калатало так, наче хотіло вирватися назовні. Дихання переривалося короткими спалахами паніки. Здавалося, навіть стіни шепотіли, нагадуючи про небезпеки, що ховалися поза межами палацу. Вона намагалася заспокоїтися, робила глибокі вдихи, але страх тільки глибшав.

Коли нарешті очі важко закрилися, їй почав снитися сон. Темрява густішала, і вона йшла вузьким коридором, по боках якого стояли високі фігури з непомітними обличчями. Вони тягнули руки до неї, шепіт перетворювався на крики, і з кожним кроком серце стискалося дедалі сильніше. Вона прокинулася, ковтнувши повітря, і сльози самі покотилися по щоках.

Довго лежала, не в змозі заспокоїтися, і тоді почула тихий стукіт у двері. Склала руки на колінах, і в темряві з’явився Тобіас. Його обличчя було серйозним, але в очах світилися тривога і турбота. Дракон, що лежав поряд із ним, видихнув, неначе відчуваючи її стан, і ніби скеровував його сюди.

— Елеонор… — його голос був тихим, але глибоко відчутним, як теплий вітер у зимовому саду. — Ти… ти в порядку?

Вона не могла відповісти, лише тихо схлипувала, ховаючи обличчя у руках. Він присів поруч, і тепло його присутності поступово пронизувало холод кімнати. Його рука торкнулася її плеча, обережно, але впевнено, і Елеонор відчула дивне відчуття безпеки, що щойно з’явилося — ніби він відчував кожен її страх і готовий був його розділити.

— Тобіасе… мені страшно… — прошепотіла вона, не піднімаючи очей.

— Я тут. Я не піду. — Він нахилився ближче, злегка підхилив її підборіддя, і їхні погляди зустрілися у темряві. У його очах не було тиску, лише терпляча ніжність. Його губи торкнулися її в легкому, обережному поцілунку, який ніби промовляв: “Ти не сама”.

Сльози Елеонор повільно висихали, а страх відступав, розчиняючись у теплі його рук і присутності. Вони сиділи так довго, не потребуючи слів, і кожен тихий подих, кожне тепло рук з’єднувало їхні серця, повільно, обережно, але невідворотно.