-44-

Вечеря у короля перевертнів виявилася несподівано… спокійною. Без пафосу, без показової розкоші, хоча стіл ломився від страв. Тут не намагалися вразити — тут просто добре їли. М’ясо, запечене з травами, густі соуси, теплий хліб, який ламали руками, а не різали ножами. Запахи змішувалися й огортали, змушуючи забути про дорогу, втому і навіть про війну, що нависала над нами, мов темна хмара.

Ми сиділи довго. Розмови були тихими, обережними. Ніхто не говорив про угоди, борги чи майбутні битви. Говорили про дрібниці: про дороги, про зиму, що цього року прийшла рано, про ліси, які Геральд знав краще за будь-кого. Я ловила себе на думці, що вперше за довгий час їм не нашвидкуруч і не думаю, скільки хвилин залишилося до наступного удару долі.

Геральд майже не втручався в розмови. Він спостерігав. Іноді кидав коротку репліку, від якої всі одразу замовкали — не зі страху, а з поваги. Ведмідь. Його сила була не в гучності, а в присутності.

Коли вечеря добігала кінця, я відчула втому, яка накотилася різко й без попередження. Наче тіло тільки зараз дозволило собі зупинитися. Я відклала прибори й ледь помітно зітхнула.

Кіран сидів поруч. Його погляд був зосереджений, але я знала цей вираз — він думав не про їжу.

— Кіране, — тихо кажу я, нахилившись ближче, — мені потрібно з тобою поговорити.

Він кивнув одразу, без запитань.

Ми відхожио трохи вбік, до вікна. За склом темніє вечір, і палац відбивається в ньому примарним двійником. Так загадково та водночас гарно.

— Це про Естер, — кажу відразу я, не тягнучи.

Кіран стискає губи та киває головою. 

— Я так і подумав.

— Вона… — слова застрягають в горлі. — Вона ж останній дракон. Якщо Бальтазар справді зробив те, чого я боюся…

— Все залежить від її стану, — перебиває він м’яко, — Якщо вона ще усвідомлює себе як людина, якщо її свідомість не зламана — шанс є.

— А якщо ні? — тихо питаю і помічаю, що погляд Кірана стає сумним. І він дивиться кудись повз мене. 

— Якщо вона повністю в тілі дракона, або якщо її змусили прийняти форму, не залишивши вибору, тоді все значно складніше.

— Що саме він міг з нею зробити? — я боялася почути відповідь, але ще більше — не знати.

— Підпорядкувати, — каже він після паузи. — Зв’язати магією, використати, як джерело сили, або як зброю. 

Мені стало холодно, хоча в залі доволі тепло.

— Тобто,  вона може бути вже не собою.

— Може, — відповідає Кіран чесно. — А може, тримається з останніх сил. Ми не дізнаємося, поки не побачимо її.

Я киваю, хоча в грудях стискалося дедалі сильніше. Це було гірше, ніж будь-яка певність.

— Дякую. За правду.

Кіран кладе руку мені на плече, легенько стискає. 

— Ти не одна, Елеонор.

Але саме в цю мить я відчуваю себе страшенно самотньою. Естер була моєю подругою, сестрою. Ми з нею зростали разом і я щиро сподівалася, що будемо такими ж рідними та близькими все життя, а тут таке. 

Я виходжу з зали, не пояснюючи нічого. Просто потребую тиші і трохи подумати. Коридори палацу тягнуться довгими нитками, перехрещуються, розгалужуються і я вирішую, що піду не дивлячись на напрямок, поки не розумію, що більше не знаю, де саме перебуваю.

Місце незнайоме, хоч гарне. На стінах — картини. Безліч картин. А на них: ліси, тварини, нічне небо, сцени, сповнені сили й руху. Я зупиняюся перед однією і розглядаю її уважно. На ній зображено темний ліс і посеред нього — світла постать між деревами. Не людина і не звір.

— Ти заблукала, — лунає голос за спиною.

Я обертаюся повільно. Геральд.

— Здається, так, — відповідаю я чесно, — У вас тут легко загубитися.

— Не всі дороги ведуть туди, куди ми плануємо, — каже він і підходить ближче. — Тобі подобаються картини?

— Вони… живі. У них є відчуття радості, болю, самотності.

Геральд киває.

— Я малюю те, що знаю.

— І те, що відчуваєш? — припукаю.

— І це теж.

Ми мовчимо кілька секунд, роздумуючи, вочевидь, кожен про свою життєву драму. 

— Ти зараз більше схвильована, ніж була вранці.

Я всміхаюся сумно.

— Деякі розмови додають тягаря і тривог. 

— Тягар — це не завжди погано, — каже Геральд. — Він нагадує, що ти жива.

В чомусь він має рацію, але коли ці відчуття настільки негативні, це тебе вбиває зсередини. 

— А якщо він ламає?

— Тоді або вчишся нести, — каже він спокійно, — або ламаєшся й стаєш кимось іншим.

Я знову подивилася на картину, бо не була впевнена, що говорить він саме про мене, чи про ту постать в лісі. 

— Я не хочу ставати кимось іншим.