-43-

Геральд дивиться на мене так, ніби я була не гостею, а задачею. Не тією, що потребує негайного розв’язання, а складною, багаторівневою, і такою, що потребує часу, роздумів, терпіння і до якої можна повернутися пізніше, бо ніхто не ризикне розв'язувати її. 

Його погляд ковзає повільно, без поспіху, але з цікавістю і я відчуваю кожною клітинкою ніби на мене тисне невидима сила. А може це були його чари? 

Гарольд — ведмідь. Не вовк і не лисиця, і тут не буде хитрощів і різких рухів. Тут буде терпіння і момент, коли тебе просто притиснуть до землі, якщо вирішили, що час настав, або якщо ти більше не потрібен. Я боялася, що притиснуть до того, як я зможу розпізнати це бажання в його очах.

— Отже, — промовляє він нарешті, і його голос знову луною пройшовся залою, — королева, яка мандрує землями перевертнів у не найкращі часи.

Я стримано кивнула, складаючи руки перед собою. 

— Я б сказала — у найгірші.

Кутик його губ сіпнувся, але він не сміявся, радше був задоволений власною правотою. 

— І при цьому приходиш не з погрозами. Цікаво. 

— У мене їх немає, — відповідаю я чесно. — І я не вмію ними користуватися.

Геральд робить кілька кроків від трону. Камінь під його ногами не скрипить, але я чомусь певна: якби він захотів, увесь палац почув би кожен його крок. Я напружуюся, хоча не відступила. Не тому, що була сміливою, а тому що втомилася весь час бути тією, хто боїться. 

— Саван уже пояснив, чого ти шукаєш, — каже він,  — Але я хочу почути це від тебе.

Я вдихаю глибше, і повільно видихаю. В грудях щемить не від страху, а від усвідомлення, що приїхала сюди не за надією, а щоб вдало поторгуватися. Та складається у мене враження, що Гарольд кращий торгаш, аніж я. І в усьому сказаному ним є свої подвійні сенси. 

— Мені потрібна допомога, — кажу зрештою , бо що мені залишається. Я не можу відступити, злякатися і втекти. Я мушу дійти до кінця, — Мені потрібні ті, хто знає ці землі, хто може провести, попередити, прикрити. І хто не втече, щойно стане небезпечно.

Я говорю спокійно, тихо, але всередині все стискається. Кожне моє слово зважене та має вагу, але чи  висчить цього, я не знаю. 

— Я не прошу вас воювати за мене. Я прошу дати шанс дійти туди, де вирішується доля мого королівства.

Геральд мовчить довше, ніж мені хотілося б, а його очі стали темнішими, уважнішими.

— Ти розумієш, що я нічого не винен тобі?

— Розумію, — кивнула я, — Саме тому я тут, а не чекаю, що хтось прийде рятувати мене з доброго серця.

Він хмикнув.

— Більшість правителів вірить у добрі серця, але не довго.

Я дозволила собі коротку, майже втомлену усмішку.

— Я вже надивилася на те, що з ними стається.

Геральд зупинився навпроти мене. Занадто близько. Я відчула тепло, силу, тваринну присутність. Він не тиснув — йому не потрібно було.

— Я допоможу тобі, Елеонор, — сказав він.

Серце сіпнулося, стиснулося. 

— За яку ціну?

— Не золото, бо його завжди мало, навіть коли здається, що багато. І не шлюб.

Я підвела брову.

— Це мало б мене заспокоїти?

— Це мало б сказати, що я не торгую людьми, — спокійно відповів він.

Ми мовчали кілька секунд. Я чекала, але він нічого не говорив, неначе очікував чогось. 

— Тоді що? — запитала я.

Геральд повільно повернувся до трону, провів долонею по різьбленому дереві. 

— Ти будеш винна мені послугу.

Ось воно. Я відчула це ще до того, як він вимовив слова.

— Яку? — запитала, хоча знала відповідь.

— Не зараз, — сказав він, — І не тоді, коли тобі буде зручно.

Мені це не сподобалося. Зовсім. Послуга без форми й меж — це найгірший борг. Хтозна що і коли він забажає, і чи зможу я це дати? 

— А якщо вона суперечить моїм принципам? — тихо запитала я.

Геральд подивився прямо в очі.

— Тоді ти відмовишся. Я не потребую зламаних союзників.

Я здивувалася, не тому, що повірила, а тому, що він сказав це без вагань. Промовив так, неначе знав, що я скажу, або ж підвів розмову туди, куди йому було треба. 

— Ти надто легко це приймаєш. Якось дивно. 

— Бо знаю, — відповів він, — що борг, взятий добровільно, важить більше за примус. І ти дотримаєш даного слова. 

Я зціпила пальці. Вибору все одно не було.

— Добре, — сказала я. — Я приймаю.

Геральд кивнув.

— Мої люди супроводжуватимуть вас частину шляху. А коли настане час — я нагадаю про борг.

— Я пам’ятаю, — відповіла я.

— Ведмеді не забувають, — сказав він.