-41-

Востаннє на території північних земель я була десять років тому, коли був живий батько. В одну зі своїх подорожей до них, він взяв мене ж собою, аби показати, яким буває інший світ: його устрій, будова, взаємовідносини в суспільстві. Він хотів, аби я вчилася новому і розширила свої горизонти. Бо мудрий — навчається і багатіє знаннями, дурень же вважає, що він завжди правий. 

Північні землі відрізнялися від наших не лише тим, що тут було холодно, багато снігу, мало сонця, можна сказати — вічна мерзлота, а й тим, що проживали тут переважно перевертні. І всі вони поділялися на клани на чолі зі своїм королем. Людей тут практично не проживало, а й і інших рас — ельфів, тролів, драконів. Часом траплялися маги та цілителі: ті, що прийшли в цей світ, аби сховатися від когось чи просто жити відлюдником. Часами були й ті, котрі служили при дворі якогось короля. 

Одним з таких магів і був друг Кірана — Саван. Він обіцяв нас зустріти та провести до свого короля, котрому ось вже понад двадцять п'ять років служив вірою та правдою. Зі слів Кірана Саван був приязним та веселим магом, і любив наше королівство, жив там якийсь час, творив та чаклував, але щось там в нього трапилося і він вирішив, що краще йому буде деінде. Я в деталі не вдавалася, бо було зрозуміло, це чужа історія, чуже життя і Кіран обговорювати друга не збирався. Мені ж вистачало того, що він був готовий допомогти. 

Щойно ми всі перетнули портал, котрий радше нагадував невеликий коридор, пагорб за нашими спинами перетворився на скелю, а отвір — замерз, відрізаючи нас від зовнішнього світу. Попереду була вічна зима і ми відразу всі це відчули. Різкий прохолодний вітер дув в обличчя, пробирався за комір одягу та холодив тіло, котре відразу кинулося сиротами. Ніхто з нас не звиклий до таких температур, почав мерзнути. Та ще й одяг на нас був не відповідний. Але ж і підготуватися належним чином ми не могли. І все через того клятого Бальтазара зрадника. Був би батько живий, повидирав би йому очі. 

— Кіране, чи не міг би ти начаклувати нам якогось одягу теплішого? Зі шкури ведмедя, до прикладу? — пожартував Вільям, обережно ступаючи по сходинках вниз. Вони були схожі на льодяні брила посеред океану. За Віляьмом йшла Глорія, з якою я майже не розмовляла, бо не встигла через усі ці перипетії нашої подорожі до цього місця. Позаду мене був Тобіас та Кіран. Обоє поводилися дивно, шепталися весь час між собою, як змовники. Якби не знала, що вони знайомі кілька днів, то подумала б, що вони щось задумали. Але, мабуть, Тобіас просто розпитує мага про це місце. 

— Не треба чаклувати, — з усмішкою відповідає маг, — Глянь он туди, — він вказав своєю рукою вниз, до підніжжя гори. Там на нас вже чекав цілий екіпаж: дві карети, трійко охоронців та друг Кірана. 

Глорія вдоволено запищала, Вільям втомлено видихнув, а я була просто щаслива, що ми на крок попереду. І на крок ближче додому. Туга за рідним місцем з кожним днем все сильніше відчувалася і мені так хотілося туди, де навіть повітря тепліше (не буквально), де дихається вільніше, а кожен кутик пахне затишком та теплом. І матір хотілося повернути в її дім. 

— Елеонор, ходімо, — Вільям гукає до мене, допомагаючи Глорії спуститися нижче. Її взуття було не надто зручне для такої погоди й вона весь час слизгала на сходинках. 

— Іду, — відповідаю і роблю крок вниз.

— Давай, я тобі допоможу, — поруч з'являється Тобіас. Усміхається таємничо і простягає руку. Дивлюся на неї і не можу змусити себе відповісти згодою навіть на таку дрібницю. Дратує мене цей дракон, особливо після… Хитаю головою, змушуючи власні думки до порядку. Не можна мені думати про дурниці, вся увага має бути спрямована на повернення королівства. 

— Я ж не кусаюся, чесно, — підморгнувши, каже він і я таки вкладаю свою долоню в його і тілом скачуть невидимі сирітки.