-38-

Елеонор штовхає мене в бік і проходить повз. Я очманіло дивлюся на неї та обертаюся. Куди вона пре? Там же тварюка?! 

Обертаюся і бачу, що звіра немає. Дивного лісу перед нами немає: ані дерев, ані стежки, нічого. 

— Що за чортівня? — лаюся собі під ніс. Де тварюка поділася? Де все? — Елеонор! Стій!

Рудоволоса відьма навіть і не думає зупинятися, і здається лише пришвидшує крок. І мені нічого не залишається, як слідувати за нею. 

— Елеонор! — наздоганяю її зрештою, хапаю за руку та смикаю на себе, — Якого біса? Я тебе врятував, руку пошкодив, а ти просто тікаєш? Це так у вашому світі віддячують за порятунок?

— Пробач, я… — вона не закінчує фразу, бо поруч, раптово і незрозуміло як та чому з'являється друга половина нашої компаки: Вільям та Кіран, а з ними дівчина Глорія. Вона також стала драконом, але на диво легко все у неї то відбулося. Вона навіть встигла повідати нам, яка щаслива, що це трапилося з нею. 

— Де ви були? Що це було? — питаюся у мага, бо в мене голова кипить від цієї туманної пригоди. 

— Глухий ліс, друже, — ляскає мене долонею по плечу Віл, — Глухий ліс. Це місце, кажуть, прокляте і тут відбуваються дивні дива. Хто сюди потрапляє, відчуває те, що не хоче показувати світу, те що приховує, те чого боїться, або ж те, чого насправді бажає. Всі наші страхи, бажання, мрії перетворюються в ілюзію і оживають. 

Переводжу погляд на мага і він згідно киває. Глорія лише стенає плечима, а Елеонор дивиться в інший бік. 

Я потираю потилицю, і все одно розумію, що нічого не розумію. 

— Тобто, я хотів, аби мене зжерла тварюка? 

— То, — каже Кіран, — була не твоя ілюзія. 

Я знову переводжу погляд на Елеонор. Вона вдає, що не слухає нашу розмову, але я ж бачу, як покривається мурахами її шкіра, як дрібно тремтять її вії і як вона переминається з ноги на ногу. 

— А яка тоді була моя? — на щось говорю вголос і одразу замовкаю. Зелений погляд відьми пронизує серце невидимою стрілою. Мені точно кришка! Якщо я не помру тут від небезпеки, що чатує на кожному кроці, не вб'є мене справжня відьма з видіння, то мене до б'є Елеонор. Один її погляд чого вартий. 

— Головне, що ми всі впоралися зі своїми ілюзіями і можемо продовжити путь. Бажано, почати рухатися негайно. Інакше, є шанс, що нас зжеруть нічні звірі, якщо не доберемося до будинку мого друга до заходу сонця. 

Ну от! Мені кришка!

— А у вас тут немає якоїсь машини? Карети? Коней бодай? Чого ми премося пішака? 

Елеонор зітхає та кивнувши головою у бік Кірана, зривається з натоптаного місця та йде далі. Здається, їй хочеться побути на самоті. 

— Все у нас є, але нині ми не можемо собі це дозволити. Ніхто не знає, що ми в цьому світі, і краще хай так буде. Поки ми не доберемося до Північних земель, нам краще бути невидимками. 

Кепсько якось!

— Але ж в тебе є магія! — каже Глорія до Кірана, — Начаклуй ще один портал і вуаля, — махає руками у повітрі вона і робить це так невимушено та легкою́ неначе для неї вся ці пригода — забава на одну ніч. 

— Мою магію також можуть вистежити. Тому, рухаємося далі, і чим швидше, тим краще. 

— Та ми і так скоротили дорогу через цей ліс, — бурмотить Вільям, він вочевидь знав, що сюди не варто потикатися, — Тому все не так погано. 

— Могло бути краще, — кажу і залишаю їх. Впевненим кроком йду вперед, аби наздогнати Елеонор, котра вже так добряче відійшла від нас. І здається не збирається зупинятися. Або так боїться бути з'їденою звірами, або ж зла на мене за поцілунок. Що в принципі небезпідставно, але не так і погано. Я думав, що вона в небезпеці, хотів врятувати, а не… Далі думати не хочу, що і чому. Не час для цього. Не на часі. 

Я наздоганяю Елеонор і просто йду поруч. Мовчки. Навіть не намагаюся щось запитати чи пояснити. Просто йду. Зараз, на мою думку, це найкращий варіант. 

Вільям та Глорія йдуть позаду нас і про щось весело розмовляють. Мене аж дивує те, як легко Віл переключив свою увагу і вже не відчувається його косих та кривих поглядів у бік Елеонор та на мене. Чи це теж був вплив Глухого лісу? Його ілюзія? Але ж в будинку його тітки він теж був трохи неадекватний? 

— Зараз, найважливіше виконати план і повернути королівство, — мовить Кіран до мене, раптово матеріалізуючись поруч. Магію не використовує, але вміє підкрадатися майстерно, — Тому, відкинь всі свої думки про неї і просто будь героєм. Розумієш?

Кошуся на дивака, запитально здіймаючи брови. Він що мої думки читає? Копається в моїх мізках?

— Я не читаю думок, якщо ти так подумав. А ти так подумав, — хитає головою він, — Просто в тебе на чолі все написано. Я ж не дурень, хоч і старий вже. 

— Та я ж… 

Він не дає мені договорити, перебиває.

— Вона королева, розумієш? І їх обранцем не може бути брокер з Манхетена. 

— Я ніякий не брокер, — заперечую, дивлячись на нього, а потім переводжу погляд на спину Елеонор, котра стрімко зупиняється та повертається до нас обличчям. 

— Ми прийшли… 

Дивлюся на неї, за її спину і бачу перед собою величезне озеро, оповити зеленими схилами, де буяють неймовірної краси дерева таких кольорів, що здається я їх не те, що не знаю, їх не існує на Землі. 

— Щось на північні землі це не схоже, — з усмішкою кажу. Мабуть, мені варто звикнути, що тут все не те, чим здається.