-37-

Елеонор в паніці крутиться навколо своєї осі та голосно гукає, але ніхто не відкликається. Ніхто, крім дивакуватого ведмедя-вовка, котрий ричить та йде на мене. А я ще досі в своєму тілі і здається, не можу перетворитися. І ніякі мої роздуми про магічну істоту не допомагають. А звір часу не гає, робить ще кілька кроків та махає довгою волохатою лапою, збиває мене з ніг. Гострі кігті його іншої лапи впиваються в мою руку, дряпають до крові. Я намагаюся відповзти, але не виходить, звір хапає мене за ногу та тягне на себе. Я б’ю його по морді іншою ногою, раз, другий, але це тільки більше злить його, аніж відволікає і він знову встає на задні лапи, ричить і кидається на мене. Якщо я зараз не перетворюся, то мені кришка. 

— Ах, лайно! — кричу від обурення, та різко вскакую на ноги. Ліва рука, котру подряпав звір ниє та кровить від чого перед очима з'являються білі круги. Мабуть, у мене больовий шок. Та я не здаюся. Роблю крок вперед, аби бути максимально близько до звіра, а тоді падаю вниз та б'ю з усією силою його по лапам, і в одну з них забиваю хрестик, який висів на моїй шиї. Шкода прощатися з такою річчю, але життя дорожче. І це на якийсь час, сподіваюся, відволіче звіра. А там дивишся, і я перетворюся на дракона і наша компашка повернеться. Дідько, де ж вони?

Поки звір падає та хапається за поранене місце, я відповзаю та піднімаюся, повільно йду в протилежному від звіра напрямку, сподіваючись, що йому зараз не до мене і він не захоче повторити раунд. 

— Елеонор, — кличу її, — Допоможи, перев'яжи мені руку, — вказую на поранення, а вона неначе не чує мене і перебуває не тут. Очі її скляні, пусті і наче не живі. І дивиться вона дивно якось, наче на мене, але не бачить мене. Чи то крізь мене? А де ж інші поділися? 

— Елеонор, чуєш мене? Агов, відьмо! — кричу їй в обличчя та реакції нуль. Дивиться прямо все тим же поглядом і  не відповідає. Беру її за плечі та починаю трусити, але і це не допомагає. Та я мушу якось розворошити її, інакше нам обом труба. Я в цьому світі, без неї не виживу. Або житиму не довго. Та й куди йти я не знаю, а дух дракона витягнути з себе тим паче не вмію. Мені треба вона і той маг Кіран, котрий чомусь розчинився у повітрі. А ще великим магом себе називає! Невже він не міг передбачити от цього всього? Чортівня якась! Не встиг я побувати у новому світі, як він вже намагається мене зжерти. 

Тільки подумав про це, як звір активізувався. Знову ричить. 

Оглядаюся і бачу, що він і не думає заспокоюватися і вже намилився йти по нач з Елеонор. Тому нічого іншого не вигадую, як використати один єдиний знайомий мені і завжди дієвий спосіб зачарувати (а нині (роз)чарувати) дівчину. 

Беру обличчя відьми в свої руки, видихаю та цілую. Знаю, що через хвилину можу отримати кулаком по морді, але краще так, аніж мене зжере тварюка. 

Уста зухвалої рудоволосої красуні м'які та п'яні на смак. Чомусь нагадують мені стиглі персики, котрі я так полюбляв у дитинстві. Мабуть тому, що вони у мене завжди асоціюються з домом та бабусею. 

Цілувати Елеонор приємно попри те, що вона дратувала мене з першої секунди нашого знайомства ( та і досі напрягає буває), але зараз просто хочеться насолодитися моментом. І те, що компашка пропала не біда, і що дикий звір позаду ричить теж не страшно. Є тільки ми: я та вона і магічне тяжіння між нами. 

Я настільки захоплююся поцілунками, що не одразу помічаю, як руки дівчини підімаються та опускають на мої плечі, як її подих стає все важчим і рваним, а її тіло в моїх руках — гарячим. Та я і сам мало не задихаюся від насолоди і здається, навіть, на мить прикриваю очі. А коли відкриваю, то бачу, як на мене дивиться вона — молода зелена травичка. Дивиться і бажає вбити. 

Раз і наші вуста розєднані, два — мені прилітає ляпас, три — мене штовхають в плече і обзивають покидьком. А я стою та посміхаюся, як дурень. Дурень, котрий щойно спіймав свою першу зірку. 

І байдуже, що нас збирається з'їсти дикий звір.