-32-

Та відповісти Тобіас не встигає, бо до кімнати буквально вбігає Вільям, а за ним і Кіран. Друг виглядає втомлений та трохи збентежений. Його волосся скуйовджене і спадає неслухняни пасмами на чоло, одяг його відрізняється від того в чому я його востаннє бачила і весь брудний. Складається враження, що він повзав по землі, і тепер весь перемазаний багнюкою. До того ж, від нього страшенно смердить. 

— Елеонор, збираймося, хутко, — волає він, щойно наші погляди зустрічаються. Я висмикую свою руку з полону пальців простолюдина, але це не залишається немомітним, і Вільям супить брови, а його очі спалахують синім полум'ям. 

Я хитаю головою в надії, що він не стане перетворюватися на дракона прямо зараз і робити якісь дурниці. Бо схоже, що друг трішечки ревнує, хоч я і розумію, що це неможливо. Ми — просто друзі. Та й Тобіас для мене ніхто. 

Взагалі не знаю, чи коли-небудь зустріну того єдиного з ким захочеться бути поруч, чи доведеться таки виходити заміж за угодою. Враховуючи ситуацію, яка склалася в нашому королівстві, вигідно було б укласти союз з одним з північних королів. Так, вони дещо суворі там і славляться неабиякою жорстокістю, проте батько з ними вмів домовлятися, можливо, і я зможу? А кохання… кохання зачекає на когось іншого. 

— Що трапилося з тобою? Де ти був? — запитую, але він ігнорує моє питання. 

— Нам треба швидко забиратися звідси. Поки не пізно. Нас вистежили люди Бальтазара. 

Тільки цього бракувало!

— Що? Як? — я вибухаю! Але попри все, я не здивована. Щоб він та Річард не використали можливість знищити мене?! 

— Хіба я знаю? Можливо, хтось слідував за нами через портал? — це він вже каже до Кірана і той згідно киває головою.

— Або ж вислідкували мою магію. 

— Кепсько, — кажу і йду до ліжка, сідаю на нього, аби вспокоїтися та привести думки до ладу. Це було очікувано, що нас знайдуть і я б навіть пораділа цьому, якби ми встигли зібрати всіх драконів та повернути їх додому. Бо з ними — наша сила і перевага, а без них — я не знаю, чи впораємося ми. Бальтазар мав чималу підтримку при дворі і серед бойових генералів теж. Мабуть, вже половину армію на свій бік перетягнути встиг, а в союзі з Річардом — вони непереможні. Тому то вони й зліквідували наших драконів, аби виграти війну з найменшими втратами. 

— Елеонор, не засмучуйся, ми впораємося. 

Мені хочеться вірити словам друга, але все чого я добилася за останній час, так це втратила владу і стала вигнанкою у власному королівстві. Не таке майбутнє я собі уявляла, не таке. 

— План Кірана все ще може спрацювати, — продовжує говорити Вільям, бачачи як я занепадаю духом, — Я знайшов останнього дракона, вона тут, і я є, і той, кого ти знайшла. Ми все ще можемо повернутися додому. 

Я підіймаю голову, мої очі повні сліз, хоч я й не хотіла плакати і дивлюся то на Вільяма, то на Кірана, і бачу в їхніх очах — надію та віру в мене. Мабуть, вони вірять більше аніж я. 

— Але ж… Кіран нікого не знайшов, — кажу з сумом, бо ж пам'ятаю, що він також вирушав на пошуки. А коли я та Тобіас повернулися, то він був сам. 

— Знайшов, — махає з голови маг, — знайшов. 

Суплюся. Переводжу погляд з Кірана на Вільяма, а тоді назад на Кірана. Маг мовчить, не поспішає розказувати, як він так швидко впорався і куди дів дух дракона. Невже він зміг його витягнути з того в кого він потрапив? Цікаво, а це боляче?

— Де ж тоді цей дракон? 

Вільям повертає голову, дивиться на мага, але мовчить. Чекає дозволу, аби розказати. І це мені не подобається. Дуже не подобається. Адже мені здавалося, що ми всі чесні один перед одним, а тепер виявляються, що у моїх друзів є секрети від мене. 

— То що? Що ви приховуєте від мене?